Претенденти на папаху - Олег Федорович Чорногуз
— Болванка Ковбика — у п'яту піч на вижіг!
Стратона Стратоновича аж пересмикнуло від тих слів. Чи не найбільше вразило його оте дивне слово «вижіг».
— Нічого не поробите, Стратоне Стратоновичу, — розвів руками Позніхіренко, вибачливо посміхаючись, — така наша термінологія.
«Буде мені «вижіг», — повторював це вперше почуте слово Стратон Стратонович, повертаючись додому. — Буде мені «вижіг», коли про цей бюст дізнається ще якийсь фіндіпошівський Кнюх. Як не напише, то розпатякає язиком…» Щоправда, після перемоги над Благоуханний і Кнюхом у Стратона Стратоновича знов було з'явилась самовпевненість: Хлівнюка й Понюхна він уже умовно заткнув за пояс. Та ось на тобі — Ховрашкевич…
— Як ніж під праву лопатку!
— Що ви сказали? — не повертаючи голови, перепитав Антоша.
— Кажу, не жени так, ніби за тобою чорти гоняться. Мало тобі сосни на сьогодні?..
«Торжествувати рано, бо невідомо, хто ще якого коника викине. Та й Нещадим так просто не заспокоїться. А я ж через Ховрашкевича пропонував йому посаду свого заступника… Чи хоч передало воно? Передало, та тільки, видно, не те, що слід. Йому ж тепер нічого не можна довіряти. Розляпає все, що знає і чого не знає. Ще цей маневр присипання викриє… Я знаю, що воно до мене більше не піде у заступники, але хай би думало: Ковбик без мене, Арія Федоровича Нещадима, не може, з «Фіндіпошем» не впорається. Хлівнюк Нещадима не замінить. Хай би дурне думкою багатіло. Так знову ж Ховрашкевич… Великий дипломат! І ти цяця, Стратоне Стратоновичу, — прокинулась Ковбикова інтуїція й заговорила до нього його ж таки голосом. — Знайшов через кого передавати Нещадимові запрошення…»
Під'їжджали до «Вареничної» на околиці Кобилятина-Турбінного — якраз при в'їзді в місто. Вона славилась тим, що в ній ніколи не було вареників. Тут варили самі лише варениці, хоч у меню постійно значилося: вареники з м'ясом, вареники з картоплею, вареники з грибами й капустою, вареники просто з капустою, вареники з вишнями і, звичайно, вареники з сиром.
Відвідувач скромно сідав до столу. Бо йому постійно з неприхованою гордістю нагадували:
— У нас НЕ самообслуговування. Сідайте, будь ласка, за стіл.
Відвідувач покірно сідав, до нього поважно підходила офіціантка. Вона чомусь не старіла, а тільки переходила з однієї вагової категорії в іншу. Вищу.
— Вареники з м'ясом, — замовляв відвідувач і, глянувши на круглі литки офіціантки, обов'язково уточнював: — Дві порції.
Офіціантка старанно занотовувала замовлення в блокнот, який у її руках скидався на мініатюрну сірникову коробку, на яких часто записують телефони нових знайомих, а потім, як тільки сірники закінчуються, викидають оті коробки разом із записаними номерами. Потім поважно розверталася. Сідалковський сказав би: як перевантажений корабель біля пірсу. Ковбик — як гарба з соломою. Хлівнюк — як гранд-дама. Нарешті, розвернувшись, офіціантка робила кілька витків навколо стола, а тоді вже поважно гукала у вікно-амбразуру, крізь яке виднілося кілька величезних котлів і чотири пари голих ніг (дві пари худих, одна пара товстих і одна — волохатих, щоб побачити, кому ці ноги належать, потрібно було просунути голову в амбразуру, але це майже нікому не вдавалося через гору брудного посуду). Гукала завжди одне й те ж:
— Катю, дві порції вареників з м'ясом!
Катя, якій належала одна пара вищеописаних ніг, але яких саме — через стіну уточнити важко, відповідала баритоном:
— З м'ясом закінчились!
Офіціантка робила черговий розворот і знову поважно йшла до відвідувача.
— З м'ясом закінчилися, — конфіденційно повідомляла вона відвідувача, який це вже й без неї чув.
— Тоді хай дає з сиром. Чотири порції!
Офіціантка так само довго записувала, розверталася, пробиралася, мов слаломіст, поміж столиками й знову гукала:
— Катю, чотири порції вареників з сиром!
— З сиром уже закінчилися, — гукали чиїсь ноги тим самим тоном.
Тоді таким самим робом переходили до вареників з вишнями, з картоплею, з капустою, картоплею і грибами, слухаючи аналогічні повідомлення голосу-баритона, відвідувач нарешті не витримував, кричав уже не своїм голосом:
— А варениці у вас хоч є?!
— Катю, у нас варениці є?
— Варениці є,— відповідала амбразура.
Відвідувач їв варениці, підігріваючи свій апетит думкою, що їсть вареники. Бо харч хоч і не той, що в меню, але ціна однакова.
Кажуть, колись у давнину, коли ще не було Кобилятина, на цьому місці стояла корчма, де, скільки й пам'ятають, завжди варили знамениті кобилятинські варениці. Довгий час навіть на гербі самого Кобилятина була зображена варениця, наколота на виделку. Та Стратон Стратонович мало в те вірив, вважав, що той історичний факт дещо перебільшений…
Різко скрипнули гальма. Машина під Стратоном Стратоновичем присіла, потім нахилилась на бік і, ляпаючи шинами, мов калошами, з'їхала на узбіччя.
— Шина спустила. Піймав свіжого цвяха, — спокійно повідомив Антоша.
— А звідки ви знаєте, що він свіжий? — механічно запитав Ковбик.
— А для мене кожний спійманий цвях — свіжий. Навіть іржавий, — кинув Антоша, нехотя вилізаючи з теплої кабіни.
«Це не на добро, — подумав забобонний Стратон Стратонович, — інтуїція так підказує… Мо', у «Вареничну» сходити, вареників з капустою поїсти?» І одразу згадав Понюхна.
Сам до себе посміхнувся.
— Антоша, — голосом Іраклія Йосиповича гукнув, опускаючи бічне скло. — Ви б оце зараз свіженьких вареничків з капустою з'їли?
— А чому б і ні!
— А де ж їх у біса взяти?
— А он у «Вареничній». Ще відчинено, — не зрозумів Ковбикового гумору Антоша.
«А й справді,— загадав собі Стратон Стратонович, — зазирну я у «Вареничну». Якщо офіціантка виконає замовлення, то все буде гаразд, а як ляпне, що вже закінчилися, — моє діло труба. Чекай претендента на папаху…»
— Антоне Петровичу, поки ви тут з колесом возитиметесь,
