Претенденти на папаху - Олег Федорович Чорногуз
— Без суду й слідства, — ляпнув перше, що потрапило на язик, Сідалковський і попрямував до гостей-свідків: Жереха та Грака.
Перший пообіцяв бути свідком під час розпису Сідалковського з Капітульською, але за умови, що він і в майбутньому буде їхнім «хрещеним батьком». Другий — свідком на суді, і теж за умови, якщо Ядвіга стане його кумою. «Грак, вона зависока для вас». — «Нічого, доктор, — підморгнув Євмен Миколайович. — Ти ж сам казав: високі чоловіки люблять маленьких жінок, маленькі — високих. А в мене ж усе-таки практика. Зося теж висока…»
Грак був напідпитку, стояв гордо й незалежно, мов півень, що спостерігає за своїми курочками.
— Слухайте, Грак, звідки у вас оця катонівська поза? Ви ж, здається, народилися на околиці старої Борщагівки…
— Але ж не у Вапнярці, доктор!
— Прошу пардону, Грак, через Вапнярку майже всі поїзди ходять. Навіть ті, що йдуть на Варшаву.
Ядвіга мило і вдячно посміхнулась до Сідалковського.
— Мені пора, дітки, — цілуючи ручку Ядвізі, мовив Жерех.
— Мені теж, — додав Грак, згадавши, що Веніамін Олександрович на автомашині.— Ви ж мене підвезете, доктор? Пробачте, Веніаміне Олександровичу…
— А куди ж я подінусь…
На душі у Сідалковського знову стало порожньо. Ядвіга присіла поруч нього, почала куйовдити йому зачіску, чого він, до речі, страшенно не любив. Але першого дня вирішив потерпіти.
— Ви моя Беатріче, — шепотів їй на вушко Сідалковський, все ще не вірячи в своє щастя. Здавалося, що то тимчасово, щось таки має трапитися — тоді все полетить шкереберть: і Ліссабон, і Ліверпуль, і Монте-Карло з Ніццою…
Проте не минуло й п'яти хвилин, як у ньому, ніби на замовлення, заграли любовні почуття. Він знав: досить увімкнути внутрішні важельки — і в нього очі загоряться бажанням пристрасті, а руки стануть такі ніжні й лагідні, що в їх обійми неодмінно потрапить навіть та, яка ніколи його не кохала. Відчувши в собі раптовий напад любові до Ядвіги Капітульської, він вирішив, що для цього не обов'язково проходити місячний випробувальний строк.
— Я подобаюся тобі? — запитала вона.
Сідалковський глянув на неї, на її стан, гарні очі і сказав:
— Я такий щасливий, аж не віриться, що тримаю в обіймах саме вас, Ядвіго, а не когось іншого… скажімо, синього птаха мого щастя…
— Поцілуй мене, мій коханку!
Сідалковському не дуже сподобалося останнє слово, але й тут він вирішив стриматися.
— Чого ти мовчиш?
— Від повені почуттів, люба, — мовив він. — Ви настільки заполонили мою душу, що словам стало тісно… — І додав подумки: «А рухам просторо».
— Я, мабуть, негарна? — запитала вона, коли відчула, що одяг інколи — надто обтяжлива й непотрібна річ.
Він поволі опустився додолу, тобто став перед нею на коліна. Євграф був певний, що всім жінкам світу в такі урочисті хвилини кажуть майже одні й ті ж слова. Принаймні повинні казати. Оком досвідченого практика оцінивши всі її принади, знайшов за потрібне сказати їй високопоетичне:
— Ви — моє сонечко! Єдине сонечко, яке віднині світитиме й зігріватиме тільки мене.
Вона йому ще щось говорила, але, здається, по-польськи, бо він не все розумів. Але ж у такі хвилини навіть найкращий перекладач — третій зайвий, то Євграф намагався не вникати в зміст її слів, натомість детально вивчаючи її одяг оком спеціаліста вузького профілю. Ядвіга продовжувала щось говорити, а він забув геть про все, навіть про нову повістку на суд…
Досягши мети, Євграф заплющив очі, демонструючи свою сором'язливість, — і раптом побачив Айстру в голубенькому нічному костюмчику. «Граф, — благально простягала вона руки. — Прийди до мене. Прийди і скажи, хто з нас винен в усьому: ти чи я? Чи, може, ми обоє, граф?» Він хутко розплющив очі, аби пересвідчитися, чи немає Айстри на порозі: зараз її візит був би не зовсім доречним…
— Ти зовсім не слухаєш мене, — образилася Ядвіга.
— Я сповнений почуттів до вас, Ядзю! — відповідали завченими гарячими фразами уста Сідалковського, а мозок його лишався прозорий і тверезий, як Стратон Стратонович після першої чарки.
«Що ви з мене алкаша робите, Сідалковський?» — почув він у вухах голос Ковбика і про всяк випадок, щоб не заговорити з ним, припав до оголеного плеча Ядвіги, все ще демонструючи свою сором'язливість. Це їй страшенно сподобалося, і вона по-материнськи погладила його по голівці:
— Мій маленький хлопчику…
Євграфова фізіономія раптом скривилася, і на ній, як у дзеркалі, відбилися одночасно печаль, тривога, страх перед завтрашнім днем. Знову промовчав, бо події останніх днів майже повністю витіснили його традиційні жарти й фрази на задній план. Освіжився ковтком холодного чаю, проте, хоч і відчув певний приплив сил, не міг сказати, що в нього відкрилося друге дихання…
— Я піду, Євграфе, — мовила Ядвіга таким тоном, ніби хотіла сказати: «Заберу заяву. Ми її, здається, подали передчасно».
Він не на жарт злякався і цілком серйозно запитав:
— Я можу поцікавитися на правах майже твого чоловіка: куди, моя люба?
— Звичайно, мій коханий, — задовольнила вона його прохання. — До праці…
Сідалковський по-своєму зрозумів її слова і приготувався до старту на другу дистанцію. Та Ядвіга зупинила його жестом руки, мов стрілкою закритого семафора.
— Ти мене неправильно зрозумів, — похитала головою, більше не застосовуючи до його імені ні пестливих суфіксів, ні м'яких, як подушка Сідалковського, епітетів.
— Ядзю! — благально заглянув їй у вічі, даючи зрозуміти, що зовсім не розчарувався в ній, навпаки — все це йому дуже сподобалося, як виступ улюбленого артиста, котрого хочеться викликати на «біс».
— У нас обох ще є час подумати! — слова її нагадували крижані струмені холодного душу.
— Але я ж не вдруге
