Лукаві замашки - Павло Добрянський

Від задоволення Маслина заплющує очі і враз жахається: «А раптом хтось із знайомих побачить, повідомить на роботу, дружині. Почнуть розглядати на зборах. Ще, чого доброго, позбавлять преміальних».

Його піднесений настрій одразу впав.

«Навіщо мені ця зустріч? - уже картав себе Маслина. - Пішов би на озеро, покупався. Ще в кіно захоче - запізнюся на поїзд. Тоді тиняйся до ранку на вокзалі».

Маслина йде в кафе, сідає за столик, замовляє каву і стежить за алеєю. Враз побачив її. Повна літня жінка повільно наближалася до нього, оглядаючись на всі боки.

«Пізня осінь! - зітхнув Маслина й одвернувся од вікна. Інтуїтивно відчув, що вона розглядає його, але він навіть не поворухнувся. - Ще сміятимуться - бабусі побачення призначив!»- Ураз підвівся з-за столу і швидко попрямував до виходу.

Його погляд на мить зустрівся з Лідиним - вона одвернулася.

«Тим краще, що не впізнала мене», - подумав Маслина і повернув з алеї в гущавину парку. З-за куща бузку побачив, як до Ліди підійшла якась жінка, і вони, регочучи, попрямували алеєю.

- Уявляєш, - долетіло до Маслини, - коли я його побачила - жахнулася! Обличчя у зморшках, лисий... Я побоялася стати посміховиськом в очах знайомих.

Маслина витер спітнілу лисину, тихенько вибрався з-за куща і поволі побрів до залізничного вокзалу.

ПОЛУМ'ЯНА ДУША

Ми зустрілися у центрі міста. Привіталися. Потім, як годиться при таких зустрічах, обмінялися інформацією про погоду, прогнози, поділилися міськими новинами. Затим частую його цигарками.

- Не можна мені, - почухав потилицю Печериця.

- Правильно робиш, - підтримую його. - Як уже наша обласна газета замість літературної цілу сторінку курцям присвятила, то можеш собі уявити, що то за отрута, отой нікотин. - Кажу таке, а сам тим часом сірники витягаю, аби запалити цигарку. Та він як сахнеться:

- Не смій! Я можу вибухнути!

- Ти зранку температуру міряв?

- Кинь свої недолугі жарти, - образився він. - Я тобі на повному серйозі.

- У такому разі поясни, що трапилось.

- Як тобі сказати, - зам'явся Печериця. - Те, що з печінкою у мене не все гаразд, - не секрет. Та я, правду кажучи, не звертав уваги. Ет, міркую собі, поболить та й перестане. Коли ж якось так розігралася, що якби не «швидка допомога», хто й зна, чим би й скінчилося... Після приступу йду в поліклініку. Покрутили-повертіли мною. «Здайте, - кажуть, - аналізи». Здав. Приходжу: «Доведеться, - повідомляють у лабораторії, - ще раз кров здавати». Здав ще раз. На третій - те саме Опісля цілий консиліум лікарів зібрався. Довго сперечалися. Потім закликали мене і врунили цього папірця. На прочитай.

Я розгорнув папірця.

«Консиліум у складі (йшов перелік прізвищ) після ретельних лабораторних досліджень крові громадянина Печериці Тимофія Івановича прийшов до висновку - в кровоносних судинах цього громадянина циркулює спирт з незначною часткою крові...» Підписи і печатка.

- Ну й даєш! - вирвалось у мене мимоволі.

- Зачекай, ще не все, - зітхнув Печериця. - Вони хотіли причепити мені-на грудях табличку: «Вогненебезпечний». То я ледве вирвався з їхніх рук.

- Що ж далі робитимеш? Печериця спохмурнів

- Волею-неволею доведеться перейти на сухе вино.

БЕЗ ПАНІКИ, ГРОМАДЯНИ!

Фрагмент стенограми виступу молодшого науковця на одній з конференцій по охороні природи.

«Шановні товариші!

Ми, невсипущі охоронці природи, йдемо у двадцять перше століття бадьорим кроком, наші серця сповнені глибокого оптимізму. Даруйте за певну різкість у висловлюваннях, але мене дивують виступи моїх деяких колег. З цієї високої трибуни вони розпачливо розводили руками і мало не співали заупокійну нашій рідній фауні та флорі. Як приклад, наводили зайця. Мовляв, ще в двадцятому столітті вони були, а тепер їх немає. Усю вину звалюють на нас, охоронців природи. Коли йти таким, я б сказав, небезпечним шляхом, то виходить, що й наші прапрадіди винні у зникненні мамонтів. Давайте розберемося, товариші!.. Нещодавно я переглянув десятитомник засідань колишніх товариств охорони природи, вивчив тодішні постанови, рішення. Напрошується єдиний висновок - наші попередники не сиділи склавши рук.

Не буду голослівним. Ще в середині двадцятого століття на одного зайця припадало 32 мисливці, 12 гончих псів і в середньому десять постанов - гарантій заячого життя. Розбещеному зайчиськові годили так, що в багатьох випадках невтомні ентузіасти навіть автомобільними фарами присвічували серед ночі, аби той бува замість озимини грудки не вхопив. Робили все від них залежне, а він вперся - не хочу жити, і квит!..

Такі факти, товариші, проти яких, як той казав, не попреш!

Чи маємо ми підстави для песимізму? Ніяких, товариші! З усією відповідальністю заявляю: заєць у нас буде. Зараз ми вже приступили до глибокого наукового вивчення способу життя цього гризуна в минулому. Всі ви пам'ятаєте, як рік тому в обласній пресі з'явилося сенсаційне повідомлення, що один мисливець зустрів недалеко від Загайпільського лісу живого зайця. Наша наукова експедиція відразу ж виїхала в ті місця. Обнишпорили все навкруги і, коли нічого не знайшли, взялися за розкопки. На невеликій глибині виявили силу-силенну вистріляних гільз, поржавілі консервні банки, порожні пляшки, серед них одну з рідиною. На превеликий жаль, дослідити рідину не вдалося, бо молодший науковий співробітник Гілочка разом з двома лаборантами видудлили її замість води і настільки відхилилися від психологічної норми, що один з лаборантів почав ганятися за псом, намагаючись укусити безвинну тварину за задню ногу.

Зрештою, я відхилився од основної теми... Так ось про зайця. Радий повідомити високому зібранню, що старшому науковому співробітникові Горбушенку вдалося схрестити домашнього кролика з гончим псом. Звірок, якого він назвав песозайцем, швидко акліматизувався і вже дає про себе знати: двадцять шість мисливців лікуються від укусів. А наш вельмишановний голова товариства встановив спортивний рекорд: рятуючись від песозайця, подолав сорокап'ятикілометрову дистанцію за годину і сорок п'ять хвилин!

Над виведенням нової породи звірів у нас зайнято більше трьохсот науковців. Не за горами той час, коли нашу рідну природу прикрасить не тільки заєць - ми й мамонтів розведемо.

Головне - без паніки, громадяни!»

ХТО ПІДТВЕРДИТЬ?

З роботи повертався пізненько - були профспілкові збори. Як говорити по правді, то вони в нас уже п'яті, обговорюємо ледаря Хмару. Годинами сперечаємося, чи йому винести догану, чи звільнити з роботи, і ніяк не можемо дійти згоди. Цей порядок денний настільки в'ївся мені в печінки,