Лукаві замашки - Павло Добрянський
- Мирослав Цимбал, - простягнув той руку.
- Живемо в одному місті, а не зустрічаємось, - защебетала Катруся. - Хоч би завітав колись.
Я скоса позирав на Мирослава. Було видно, що він нудився - весь його вигляд ніби говорив: «Які. ви приземлені та буденні, товаришочки!»
Більше поговорити з Катрусею не вдалося - дзвінок сповістив про початок сеансу. І ми розпрощалися.
Ближче з Цимбалом я познайомився після бурхливого штурму квиткової каси: я сидів у вагоні й обмацував свої пом'яті в черзі боки, аж це чую:
- Добрий вечір!
Оглядаюся. - Цимбал. Підсів до мене.
- І ви, - питає, - були в Чернівцях?.. Ото шкода, що не зустрілись там: походили б разом, порозмовляли. Та не біда, якраз нині маєте нагоду виконати свою обіцянку.
- Це ж яку?
- Ви ж обіцяли Катрусі завітати до нас.
А вже як приїхали і я став прощатися, він майже силоміць потягнув мене до себе, приговорюючи:
- І не думайте відмовлятися. Не провідати нас - образа з вашого боку!
Поки вони з Катрусею поралися на кухні, я взявся оглядати їхню бібліотеку. Була вона невеличка: кілька книг із класики, довідники, підручники з медицини, журнали «Здоровье». Розгорнув одну книжку і з несподіванки мало не впав - між сторінками лежала новісінька кредитка вартістю в п'ятдесят карбованців.
«Од гріха подалі», - міркую собі й беру іншу книгу. Але там знову гроші. Третю - і там таке ж.
Аж тут Катруся заходить. Я не втерпів:
- Слухай, що в тебе за дивні порядки - яку книжку не розгорнеш, всюди гроші?
- Тс-с-с, - поклала вона пальця на вуста. - Признаюсь тобі по секрету: де б я їх не заховала, всюди, ірод, знайде. Але я виробила надійний спосіб - кладу в книжки і маю спокій!
«КАДРА ЩО НАДА...»
Третьокласники допитливими оченятами стежать за вчителькою. Вона вітає дітей з новим навчальним роком. А згодом каже:
- Наш сьогоднішній урок розпочнемо письмовим твором: «Мої канікули». Кожний з вас повинен написати, як він відпочивав під час канікул і що йому найбільше сподобалося. Зрозуміло?
- Зрозумі-і-іло! - дружно відповів клас.
- У такому разі розпочинайте: пишіть уважно і старанно - це буде ваша перша оцінка в цьому році.
У класі запанувала така тиша, що було чути, як скриплять пера. Минуло хвилин двадцять - учителька помічає, що чорнявенький хлопчина крутиться на всі боки та все на неї поглядає. Вона підходить до учня:
- Щось не зрозуміло, Валерику?
- Я вже написав.
- Так швидко?
- А що там багато розводити, - хизується хлопчина.
- Здавай роботу і погуляй надворі.
Валерик виходить з класу, а вчителька розгортає його зошит:
«На канікулах, - пише Валерик, - відпочивав зі своїми. Мій тато інженером на заводі вкалує, а мама - інспектор ОблВОНО, Едик заварачує ділами на кафедрі в Інфізику, сестра Наташа в аспірантурі. Сестра хароша, і мама завжди каже, що у неї все попереду. Цього року ми всім кодлом змоталися до Сохумі. Море там кайфове. На пляжі до нас відразу пришвартувалися чувак Родя і футболіст Артур. Футболіст усе біля сеструхи крутиться. Прийде ввечері і каже: «Пірнай, старуха, в плаття і дуємо в ресторан!» Чувак Родя усе біля неї милодії на гітаре наярує... Мама хтіла, аби Наташа з Родею була. Як на мене, то Артур кадра - що нада... Я й сам мрію стати футболістом. Пацани вже тепер кличуть мене Пеле, бо до такої шикарної обводки мнячом, як моя, їм ще кашу гамати нада... А вопще канікули були кайфові...»
Рука вчительки стиснулася у кулак так, що, здавалося, олівець зараз хрусне. Враз він енергійно забігав по написаному, підкреслюючи рясні помилки та неправильно вжиті слова. Зупинився лиш навпроти виразу: «Мама - інспектор ОблВОНО». Через хвилину вагання вчителька взялася за гумку й почала витирати сліди від олівця.
А вже згодом вивела під твором Валерика «чотири», щоправда, з великим мінусом.
ОСВІТЛЕННЯ
Новозбудоване приміщення дитячого садка оглядав заступник керуючого Селезень.
- Послухайте, кому цей шик потрібний? - невдоволено гримав він. - Ну, посудіть самі, як впливатиме на дітей цей допотопний дід із риболовецькою сіткою?
- То ж герой казки про Золоту Рибку, - пояснив виконроб.
- Виходить, діти вже змалку звикатимуть до браконьєрства?
- Розумієте...
- Ніяких «розумієте»! Негайно замажте сітку, діда взуйте в чоботи і нехай сидить на березі з вудочкою! Та й Червона Шапочка якась сумнівна.
- Я хотів сказати...
- Переробіть згідно профорієнтації - хай із сапкою на полі працює. Вовка на коня перемалюйте... І взагалі забагато всякої звірини. Керуючому це не сподобається.
- Я хотів сказати, що керуючому оформлення до вподоби, - зрештою закінчив думку виконроб.
Якийсь час Селезень мовчав.
- Хіба я сказав, що воно погане? - нараз споважнів він. - Засвітіть-но світло!.. От бачите, що то значить правильне освітлення. Тепер оцей дід з сіткою як живий. І Червона Шапочка зовсім іншою виглядає... - А вже виходячи, затримався: - От двері усе-таки варто перефарбувати.
- У який колір?
- М-м, гадаю, підійде колір неба. І готуйтеся до здачі об'єкта!
ПОБАЧЕННЯ
Чим далі Маслина брів вулицями знайомого містечка, тим більше його заносило у думках з п'ятдесятирічної житейської дороги на... сімнадцятирічну. Он там, над річкою, вони, випускники десятого, зустрічали схід сонця. А ось тут, у парку... Маслина присів на лавочці під кучерявим кленом і поринув у спогади. Рівно тридцять три роки минуло відтоді. Під оцим кленом він освідчився у коханні Лідці. Тут через якусь дрібницю вони посварилися...
«А що, як потелефонувати? Незручно якось, - боровся сам із собою. - Натраплю на Олексія, спливуть давно забуті ревнощі. І чи варто тривожити тихий сімейний ставок? А чому б і ні!»- прокинулося давно приспане хлоп'яцтво.
Серце Маслини стріпнулося сполоханою пташкою, як почув з телефонної трубки її голос:
- Лідо?
- Була колись. Тепер Лідою Михайлівною величають. З ким маю честь?
Маслина зрозумів, що в такому тоні далі розмовляти не можна, бо покладуть трубку. І назвав себе.
- Невже це ти? - здивувалися на другому кінці дроту. - Добре, що згадав. Як тобі там живеться?
- Як усім. Часто згадую про тебе... Лідо, а що, якби нам зустрітися? Чекатиму в парку, біля кафе.
Година здалася Маслині вічністю. Він палив цигарку за цигаркою, готував блискучі монологи і малював в
