«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

Стегна зробили нове коло.

— Ці купальники мені не дають зосередитися. Так ми сьогодні з вашим генералом не закінчимо. Цікаво, чого він не любить розповідати про себе? Як ви гадаєте, Грак?

— Того ж, чого й ви!

— Ви так гадаєте? Цікаво. Тоді ви не Грак, а оракул, якщо це так. Я теж дещо можу передбачити. Скажімо, я вже зараз певний, що янгол з золотим волоссям належатиме вам, Грак. Ви бачили, в якій спідничці стояла Зося? Вона хотіла вам сподобатися. Сказитися можна, як сказав би наш аншеф. Яка міні! На такій міні ви підірватися можете, Грак, — Сідалковський зробив стойку на руках, перед очима повисло блакитне небо з шматками розкиданої вати на обрії. — У вас, Грак, немає шляхетності. Ви носите на голові «їжачка», але від вас все одно відгонить хутором. Виделку ви тримаєте, як хвіст кота Досифея. — Сідалковський став з рук на голову. — А як їсть генерал! Ви звернули увагу? Він їсть, як жонглює. Складається враження, що він усе життя провів у ресторані…

До них наблизилося ще двоє дівчаток. Сідалковський схопився на ноги:

— Усі як на спецзамовлення… Дівчатка, чого ви ходите? Поділіться досвідом.

— Рівномірно загар лягає і не так сонце пече…

— Коли ви робитимете шосте коло, прихопіть, будь ласка, ковдру і колоду карт. У нас двох партнерів не вистачає.

— А ви грати вмієте? — поцікавилися вони й зупинилися, як мить, у красивій і нерухомій динаміці.

«Такі стойки виробляються тільки біля трюмо в спальнях і перед сном».

— Дівчата, скажіть, ви на ніч корсети одягаєте?

— А для чого вони нам?

— Неправильно. Значить, на осінь можна збиратися в князівство Ліхтенштейн? Там оголошено конкурс на кращу фігуру року.

— А візу випишете?

— Одну на двох?

Дівчатка пирснули. Сідалковський їм сподобався, хоч видно, що він нахаба.

— Так не забудьте карти, — не вгавав він.

— А хлопців?

— Хлопців залишіть біля своїх сукенок. Хай постережуть. Матеріал, як і купальники, імпортний?

— Звідки ви все знаєте?

— Приходьте, розповім детальніше… Ми вас чекаємо! — гукнув услід.

— Думаєш, прийдуть? — спитав недовірливо Грак.

— А куди вони подінуться? Ну, поламаються ще одне коло. Дівчата люблять, щоб їх просили. Природа у них така. Між іншим, так пити горілку, як ви п'єте, рекомендується тільки в закритих приміщеннях і при невеликому скупченні народу. Ви генерала просто шокували. В нього очі полізли на лоба. Він, я вам точно кажу, переконаний, що ви двічі лікувалися антабусом, стільки ж були в Глевасі і збираєтесь туди втретє. Ні, ви не великий Корсіканець! Ви ледь не програли битви, ще не розпочавши її…

Сідалковський замовк. На них насувалися два фарбованих шиньйони.

— Грак, приготуйтесь до зустрічі, киньте їм під ноги свою старомодну жилетку.

— Ти гадаєш, вони до нас?

— Парі на вашу першу фіндіпошівську зарплату…

Грак програв. Дівчатка підійшли до них. Одна принесла ковдру, в яку загорнула товстий роман, що збиралась колись прочитати, а друга сумку, з якої стирчало прохолодне «Літо» і «Тонізуючий». Сідалковський був задоволений, Грак — не зовсім.

РОЗДІЛ XI,

в якому розповідається про марсіанські канали, морський бій, смерть Бубона, дзвінок Мацести Єлізарівни і деякі смакові якості

— День зміцнення сім'ї продовжується, — сказав Сідалковський. — Пошук триває. На оперативне завдання іду я…

Бубон уже не чув його. Залишивши портфель так, як залишають міну уповільненої дії, в кабінеті Сідалковського, Карло Іванович з розбитим серцем у грудях поплентався до рідної бухгалтерії. Тут стояв диван — ровесник штанів Карла Івановича, матерія на якому була така ж відглянцьована, як і його вельветові штани. Замість подушки, він поклав собі під голову підшивку газет «Фінансово-економічні проблеми» і мовчки опустився на скрипучі пружини. Бубон скрутився бубликом, намагаючись укрити плащем непокриту голову (капелюх йому служив за подушку) і ноги.

…Бубон не спав, не міг заснути. Він дивився у стелю з тріщинами у вигляді марсіанських каналів, прислухався до гулу й дзенькоту графина, який дрижав, коли повз вікна пробігали електрички, а у вухах все ще стояв голос Мацести Єлізарівни:

— Зраджу тебе й тільки тоді прощу, — з відтінком штучного алмазу в голосі казала вона. — Тоді ми будемо рівні і почнемо сімейне життя на новій основі.

Карло Іванович дивився на неї і думав: «Це вона може». Мацеста Єлізарівна була в тому віці, який називають третім цвітінням, і їй починали подобатись хлопчики, які ще не пережили першого.

— Але я не зраджував, — захищався Бубон, як без вини винуватий. — Я тільки стежив…

— З ким ходить твоя коханка, — докінчила за чоловіка Мацеста Єлізарівна.

— Єва — не моя коханка. Єва — дружина Адама, — Карло Іванович сів у крісло і схопився за те місце, в районі якого мало битися серце, як птаха в клітці. Серця на місці не було. Бубон злякався і поліз для чогось у кишеню.

— Що? — єхидно запитала Мацеста Єлізарівна, поклавши руки на стан «мрія вдови». — Аж самому страшно стало від своєї брехні? Та мене не проведеш. Я не слідчий…

Жінки — зробимо невеличкий відступ — усе розуміють і трактують по-своєму. Тому інколи, слухаючи їх, мимоволі констатуєш: «Як вони вчили логіку — видно. Але як вони примудрилися її скласти — невідомо навіть екзаменаторам».

— Знайшли козла відпущення. Тепер на Адама можна всі гріхи списувати

— Чому тепер? Тепер Адам якраз одружений. — Бубон прислухався: серце билося, але він не міг зрозуміти, в якому місці. Карло Іванович узяв себе за зап'ястя руки. Пульс вибивав ледь чутно морзянку, але азбука Морзе — це не рахівниця, а крапки-тире — не сальдо-бульдо, і на них головбух «Фіндіпошу» не розумівся.

— Не бреши, — прогримів над вухом грім у супроводі електричних розрядів. — Адам ніколи не був одружений з Євою, з цією повією…

— Єва — не повія…

— А хто ж вона, голубе, по-твоєму? Хто? Хто дарує отакі штучки чоловікам, які їй навіть на роль батька уже застарі? — Мацеста Єлізарівна пред'явила, як речові докази, дві власноручно завірені оригіналом копії. — Що це?

— Фотокартки Єви.

— Це я й без тебе бачу. Ти мені скажи, чого вони в тебе?

— Сідалковський вручив…

— Ти вже, бухгалтере, — почесна й потрібна професія Бубона прозвучала цього разу як образа, — не доплюсовуй до Адама ще й Сідалковського. Звикли всі гріхи на старих парубків звалювати.

— Адам і Сідалковський — не парубки, я тобі ще раз кажу, — захищався Бубон, розмахуючи руками, як кімнатними