Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха
По звершенні цієї тиради настала черга Шалиги робити правицею жести фокусника. Вийшовши з-за столу, він навіть не пройшов — протанцював до дверей, розчахнув їх широко, ледь не вигукнув: «Але-гоп». Стримався, просто запросив:
— Заходь.
До кабінту яксь невпевнено спочатку зазирнув, потім — зайшов бармен на прізвисько Джо Кокер.
Максим ще міцніше притиснув до себе Ірину.
— Пойнятих поки не запрошую. Треба буде — знайдемо, — сказав Шалига. — Ну, впізнаєте один одного? Бачилися? Де, коли, за яких обставин?
Серце Бойка шалено калаталося. В скронях стукало.
Відповідати треба негайно — незнайму людину впізнають, тобто, не впізнають, з першого погляду. Другого не дано.
— Ні, — заявив Максим Бойко.
І тут же всі пристні почули фразу Джо Кокера:
— Ні. Вперше бачу. У барменів професійа пам'ять, я б пригадав, якби…
«Все, — пронеслося в Максимовій голові. — Ось тепер — усе».
День, нарешті, закінчився.
Майор Павло Шалига признався чесно спочатку собі, а потім удома — дружині: Максима Бойка, коли діяти по уму, давно треба ізолювати від суспільства: за систематичне введення в оману правоохоронних органів. І пообіцяв спочатку дружині, потім — сам собі: перетнуться його шлях і шлях Бойка ще раз — придумає, як його посадити, і посадить. Ніхто не врятує.
Майор Петро Швидкий, навпаки, не переймався подружжям Бойків і їхніми стосунками з Шалигою. В нього нині випав щасливий день: Семен Котовський сидить у камері, намагажться пояснити, якого дідька робив у чужій квартирі в компанії бандитів, котрі силою увірвалися в квартиру, прикували хазяїна до батареї, вимагали з нього нереальну суму грошей, перевернули все догори низом і наагалися зґвалтувати дружину хазяїна. Останній пункт подобався Шаленому Майору найбільше: тепер банкіра можна тримати ще й за співучасть у спробі зґвалтування. Поки він відбрикується, Муса дає такі свідчення, що навіть як там лише половина правда, сяде не лише Котовський: як співучасники сядуть його адвокати і ще купа народу. Між іншим, Муса собі волосся на голові рве від того, що так по-дурному попався: повівся на бабські побрехеньки та фантазії. Навіть не стримвся — пожалів Максима: мучається з такої жінкою чоловік…
Ну, а сам мученик…
Додаткові матеріали
Вирізані епізоди, що не ввійшли в фільм
У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора знову наливали і випивали.
Привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був дещо несподіваним. Пістрявою галасливою компанією традиційно керував високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, котрий, як ви, мабуть, пам'ятаєте, з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного.
Максим Бойко вже встиг познайомити його, художнього керівника незалежного театру «Виклик», і весь акторський склад цього колективу з дружиною Іриною, яка сьогодні, як, власне, весь час, відколи закінчилася міліцейсько-бандитська історія з вигаданим мільйоном, поводила себе на диво тихо і спокійно. Правда, з деякими з цих акторів вона була вже знайома. Ось тільки бачила їх у ролях та образах.
Саша і Артем синхронно поцілували їй один праву, інший — ліву руку. Мушкетерської борідки в Саші вже не було, хоча окуляри Артема виявилися не бутафорськими. Правда, той, кого Іра знала, як Артема, насправді був Сашею, і навпаки — Саша за паспортом був Артемом.
— Насправді їх дражнять не Бім і Бом, а Бетмен і Робін, — пояснив Бойко дружині. — Хоча клоунські псевдоніми їм пасували б справді більше.
Той, кого Іра знала як Артура Комаровського, насправді виявився Юрою Хитровим. Добре, що справжній Комаровський — людина не публічна, в телевізорі не часто виринає. Іра визнала це: багато чувши про нього і знаючи його фотосесії, на вулиці б серед інших не впізнала, сто відсотків. Тільки на цьому і виїхали.
Сиділа за столом і Алла Пугачова. При тьмяному світлі, те ще й на відстані, важко розгледіти, що це — тільки дуже схожа і старанно загримована під неї жінка, приятелька Юри Хитрова з київського Театру двійників. Він переконував: коли напівтемно — Філя Кіркоров переплутає. Коли Ірина ввічливо запитала, чи вже таке було, всі дружно засміялися.
І все одно цього вечора колектив «Виклику» зібрався тут знову заради того, аби вшанувати Максима Бойка.
— Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! — закликав молодик у круглих окулярах на правах керівника і самопризначеного тамади. — Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі…
— Слухай, може — ну його? — кволо запитав герой вечора.
— Його — це кого?
— Мене. Я справді нічого особливого не зробив, і взагалі…
— Чувак, ти написав класний сценарій! Не знаю, знаю, кого ти справді хотів розіграти, але за такі гроші, які ти нам поклав, ми готові наступні твої ідеї втілювати в життя безкоштовно… Ну, майже…
Коли всі випили і почали закушувати, Іра, вже трошки розслабившись, пробубоніла:
— Все ж таки з Комаровським і отим контрактом ти вчинив жорстоко… по відношенню до мене…
— Вибач, але попереджати тебе про ці та інші речі я не мав права. Інакше б ти, на відміну від цих хлопців, свою роль не зіграла, як слід. Язик твій, Ірко, все одно ворог твій. Іншого способу захиститися від цього ворога в мене не було. Не хочу казати дурних слів про те, що ось тобі, мовляв, наука, але…
— Ну і мовчи, — насправді Ірина розуміла: ображатися на чоловіка — то святе, але тут ображатися доводиться лише на себе. — Скажи краще, чого це все тобі коштувало.
— Бюджет постановки досить солідний, — Максим почав загинати пальці: — Гонорар тьоті Полі за те, щоб вона вчасно вийшла з дому і побачила джип, а потім — за те, аби вона його ніколи в житті не бачила. Гонорар бармену, том самому Джо Кокеру. Цей найбільше боявся, бо, виявляється, має справу з міліцією. Та потім признався — на них у нього давненько виріс зуб, тому погодився не впізнати мене. У тому «Затишку» пішло найбільше грошей: сам він чогось
