Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ні, викопував чоловік, — спокійно сказала Іра. — Клоунам потрібен був незалежний експерт. Тільки вони не те щоб клоуни…, — вона раптом замовкла: хто ці двоє, вони тоді так і не дізналися: — Вони… Саша і Артем…

— Клоуни Бім і Бом, які зовсім не клоуни, а Саша і Артем, полили землю коньяком, а виросло бренді. І то через рік, — підбив підсумок банкір. — Я правильно вас зрозумів?

— Там ще горілка була, — пробелькотіла Ірина, відчуваючи, що її заносить кудись не туди, при тому, що говорить вона чисту правду.

— Ага. Ще пляшка горілки від коньяку виросла, — сказавши це, Муса так само зловив себе на думці: хтось із присутніх таки не дружить із головою.

— Після цього ритуалу чоловік сказав вам про гроші? — банкір уже не посміхася і дивився на молоду жінку, як лікар — на безнадійного пацієнта.

— Ні, — невпевнено промовила Ірина, все ж таки бажаючи довести історію до кінця: — Потім ми танцювали, до нас підійшов Артур Комаровський, той самий, з агентства «Комар», знаєте?

— Чув. Фірма відома, — відповів банкір. — Підійшов — і…?

— І запропонував мені стати моделлю для його нової фотосесії… «Анжеліка і король» називається… Я буду Анжелікою…

— А королем хто? — поцікавився Муса.

— Про короля не знаю… Королевою буде сама Алла Пугачова. Нас навіть познайомили, — тільки тепер до Ірии почало доходити, як усе це виглядає, якщо історію про вечір виконаних бажань переповісти ось так, слово в слово.

— Значить, Алла Пугачова, — повторив Котовський. — Після того, як ви викопували з землі бренді, яке виросло з коньяку, під керівництвом двох клоунів, які не клоуни, вам зробив пропозицію керівник однієї з найвідоміших агенцій Києва. Він познайомив вас із Аллою Пугачовою, вона запросто візьме участь в фотосесії Комаровського разом із вами. Ну, Ірино Григорівно, — тепер його голос був підкреслено лагідним, — що ще відбулося того фантастичного вечора?

— Максим сказав, що знайшов мільйон доларів.

Тепер Іра сама в це не зовсім вірила.

А тим часом на вулиці випадкові перехожі теж не вірили своїм очам.

Бо просто перед ними розгорталася сцена з типового американського бойовика.

З одного боку до будинку підїхав мікроавтобус, із якого швидким ланцюжком вистрибнули бійці міліцейського спецназу в камуфляжі з чорними півмасками на обличчях. Побачивши їх, оперативники в запиленій «шкоді» хотіли вистрибнути назустріч, аби розібратися в ситуації, але двері їхньої машини з обох боків заблокували чоловіки в цивільному, наствивши на пасажирів пістолети. Тим ного не лишалося, як підняти руки.

Одночасно з іншого боку скрипнув гальмами чорний бус із емблемою спецпідрозділу «Беркут» на борту. Бус вивергнув озброєних бійців, які кинулися оточувати будинок з іншого боку, а оперативики з відділу майора Шалиги вже оточували «Жиглі» біля пісочниці, де сиділи Немирович із Данченком.

У цей самий момент на даху будинку з'явилися супергерої в камуфляжі і почали спускати вниз приготовані мотузки, збираючись штурмувати квартиру через вікно і виручати всіх, кого, за попередньою інформацією, тримають там заручниках.

Коли, нарешті, в полі зору один одного з'явилися майор Петро Швидкий і майор Павло Шалига, непорозумінням швидко поклали край: тепер уже це була їхня спільна операція.

А ось у квартирі Бойків непорозуміння лише починалися.

Звелівши Ірині сидіти в спальні, а Мусі — стерегти її і не давати розкривати рота, Котовський повернувся в кімнату, зміряв Максима уважним поглядом, поцікавився:

— Давно це в неї?

— Як почали про кризу говорити, — спокійно пояснив Бойко. — Вона все вам розказала? І про джип, і про клоунів, і про Аллу Пугачову, і про мільйон заодно? Бачу — розказала…

— Отже, всього цього не було, ти хочеш сказати?

— А ви хочете сказати, що таке буває? Причому — в один день? Ви ж розумієте: жінці якогось свята хочеться. Мене тим більше вже скоро другий тиждень як у відпустку за власний рахунок відправили…

— Бачу. По кількості випитого, — промовив банкір і замислено потер підборіддя: — Значить, фантазії, кажеш? Які вона видає за реальність?

— Ну, — зрадів Максим. — Нарешті до вас дійшло! Ще аби мовчала, а то ж язик бабський — помело. Язиката хвеська, інакше не скажеш. Де, кому і що ляпала, що аж до вас дійшло, тепер не простежиш. Розумію, буває таке, мільйон загубили, ви ж люди серйозні…

— Ми дуже серйозні люди, — не дав йому договорити банкір. — Тому підійдемо до справи серйозно. Її бредятину перевіряти не будемо. Ми тебе, Бойко, перевіримо. Є одна людина… Свідок… Вона бачила того, хто приробив нашому мільйону ноги. І дуже добре запам'ятала.

Максим знову напружився.

— Я дам команду, і свідка привезуть сюди, — Котовський дивився полоненому просто в очі. — Якщо він тебе не впізнає, ми підемо звідси. Вибач, моральних збитків не відшкодуємо…

— Та ладно…, — протягнув Бойко.

— Ну. А якщо впізнає…

Не договорив Семен Котовський.

Не встиг.

З веселим брязкотом розлетілося вікно, і через нього до кімнати влетіли троє бійців у камуфляжі. Двоє інших тим самим шляхом увірвалися в спальню, почувся крим Ірини, і в ту саму мить озброєні спецназівці ввалилися до квартири через двері, зносячи їх із петель.

Муса і його людиноподібні не встигають навіть спробувати опиратися — наступної миті вся компанія, включно з Семеном Котовським, лежала на підлозі обличчями донизу, по ним тупцяли важкі спецназівські черевики-берци, руки її крутили й сковували, обеззброюють, кладуть на підлогу обличчям донизу, сковують руки кайданками.

За цим дійством із великим задоволенням споглядали майор Швидкий і майор Шалига.

7

— Значить так, — сказав майор Шалига, подивившись спочатку на Максима Бойка, потім — на Ірину Бойко. — Ваша родина сидить мені глибоко в печінках. Дуже глибоко, глибше, ніж ота Маріїнська впадина чи як її там…

— Маріанська, — виправив Максим.

День, який став найважчим для нього за все не таке вже й довге життя, добігав кінця. Спочатку їх обох завезли в лікарню, аби переконатися, що обоє цілі, не ушкоджені, що синець абсолютно безпечний і підстав для госпіталізації нема. Ірині намагалися вколоти якесь заспокійливе, тільки вона рішуче відмовилася, погодилася тільки котнути кілька таблеток, після чого їх шлях лежав не потрощеної квартири, а в Головне міліцейське управління, де вже потирали руки Швидкий із Шалигою.

Після кількох годин усних пояснень і написання двох письмових питань до потерпілих все одно лишлося більше, ніж відповідей. Та запитувати не поспішали: розвели чоловіка з дружиною по різних кабінетах і ще кільа годин тримали так, аж поки, нарешті, не завели назад до кабінету Шалиги, де вже чекав на обох і Шалений Майор.

— Нехай хоч марсіанська, — зітхнув Шалига. — Суть не в тому.