«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
Ми не будемо до подробиць описувати зустріч директора райхарчоторгу і Сідалковського. Директор у нашому романі ніякої ролі не грає, тож лише двома-трьома словами скажемо: Сідалковський у кабінеті буквально закипів. У нього піднялася така температура, що на директорському чолі рясно виступив піт…
Потім директор довго тис руку Сідалковського і промовляв:
— Товаришу Сідалковський, зараз, цієї ж секунди помилка буде виправлена. Анго, — звернувся він до дівчини з віями «сизе крило», яка Сідалковському інтенсивно сподобалася, але ради ідеї він готовий був іти на деякі втрати. — Анго, негайно передайте на всі харчоблоки, щоб познімали старі транспаранти і вивісили нові!
— Але ці висять у нас лише три дні, — спробувала заперечити Анга.
— Анго, — глянув директор на неї поглядом, протилежним батьківському. — Місячник проходитиме під девізом… Пробачте, як ви сказали, товаришу Сідалковський?
— Точність порції — ввічливість харчовика, — відчеканив Сідалковський, круто повернувся і, задоволений сам собою, вийшов, навіть не глянувши на постать директора, що набрала форми старого лекала.
Вдома Сідалковський скинув піджак і повалився на ліжко, як статуя, не згинаючись у корпусі. В квартирі Карапет постійно змагалися два різних запахи: дешевих парфумів і цигарок «Дездемона». Їх Мері палила на ніч, і вони своєю концентрацією постійно душили Сідалковського.
— У райторзі, — переодягаючись за шафою, повідомила Карапет, — вам, Сідалковський, пропонують роботу.
— Яку? — перепитав він.
— Розповсюджувати лотереї…
Сідалковський скривився так, ніби надкусив гнилий, хоч і свіжий на вигляд помідор. Мері його обличчя не бачила і тому спокійно продовжувала:
— Вони сказали, що у вас не голова, а кабінет міністров. Чому б вам і справді не спробувати? Все одно ніде не работаєте!..
— Мері, — сказав він, — вийдіть із-за шафи і гляньте сюди…
Вона вийшла і почала перелякано озиратися.
— Гляньте сюди, — показав він на себе. — Мері, ви об'єктивна, як суддя, котрий на щось надіється. Ще раз гляньте на мене і скажіть: Сідалковський — і продаж лотерейок, хіба це не святотатство? Мері, це парадокс. Мене природа-матінка ліпила не для того, щоб я лотереї продавав…
— Але комусь продавати нада…
— Треба, Мері. Але чому ви думаєте, що цим повинен займатися я, Сідалковський? Моя зовнішність мене спонукає до більшого…
— Але вами уже цікавився Вася Саприкін. Наш участковий. Він так і сказав: «Муся, хто у тібя живьот?» Він мене називає Муся. А я йому кажу: «Студент». Правильно, Сідалковський?
— Правильно. Тільки треба додавати: вічний.
— Що «вічний»?
— Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.
— Так ви мені скажіть, підете чи ні? — Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.
— Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса. — Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля «ролс-ройс» першого випуску.
— У що не вписуєтесь?
— У ландшафт, — повторив Сідалковський. — Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.
— А-а, — махнула рукою Мері. — Кажіть простіше.
— Освіта не дозволяє… Незакінчена вища.
— Вам вона все не дозволяє.
— Таке селяві, — театрально розвів руками Сідалковський. — Чим більше знаєш, тим менше можна.
— Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш «Хвіндіпош». Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.
— Це вже гірше, ніж з лотереями, — він присів і, обхопивши голову, почав зважувати. — Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?
— А що в цьому поганого? — повернулася до нього всім бюстом Мері.
— Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.
— Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть… А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.
— Мерсі, — у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.
— То як, згода?
«Не в грошах щастя, — міркував. Сідалковський. — А в гаманці, набитому ними».
— Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим — мені потрібний костюм. У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки… Так що у такій формі — не той фасон.
Сідалковський справді задумався: «З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі «Все для інтуриста» — ще сяк-так. Але лотерейні квитки… У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками «ролс-ройс». Ніколи!»
— Якщо добре піде, можете непогано заработать, — долітали до свідомості слова Мері. — Матимете свої гроші…
Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. «Треба вміти крутитися», — згадав він слова Карапет.
Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.
— Це від Валіко, — сказала вона. — Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин, — Карапет подала Сідалковському штани. — Валіко теж любив. Казав: «Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу».
— Це добре чи погано? — запитав Сідалковський.
— Для Грузії добре, для мене погано, — відповіла Карапет. — Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік, — обурювалася.
— А вам залишив на спогад костюм? — Сідалковський засунув ногу в холошу.
— І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.
— У вас їх багато?
— Аж три: Віра, Надія і Любов.
— У вас, Мері, широкий асортимент.
— І одна краща за другу, — вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському. — Віра — це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається…
— Розлучатися?
— Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна, — рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит. — Кращої дружини не знайдете.
— Ви ж казали, що Люба.
— То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в житті Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона, — Карапет перегорнула сторінку альбома. — Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?
Він узяв альбом до рук,
