Лукаві замашки - Павло Добрянський

Враз одірвала погляд од вікна:

- А ось і Кринички.

Автобус зупиняється біля великого будинку.

- Це наш Палац культури, - не без гордості повідомила молодиця. - На місці колишньої корчми побудований. - Підвелася, пустилася йти, та раптом зупинилась: - Можу вас провести до нанашка - мені якраз по дорозі. Він он там живе, - показала рукою на кичеру.

- Високувато, - чухаю потилицю.

- От тобі й герой, - засміялася очима. - Цього разу вам повезло - нанашко в лісі з пасікою.

Веде мене вузькою вуличкою. А вуличка виходить у міжгір'я. Обори розкидані то тут, то там: підходять аж до дороги, інші лізуть до сонця в гості. Небавом вуличка стає гірською стежиною, тобто плаєм, як тут кажуть. Ми піднімаємося усе вище. Від утоми піт очі заливає, серце калатає, ось-ось вирветься з грудей. Мені забиває дух, а супутниця хоч би що - йде, як олениця, ще й розпитує:

- Ви, певно, з газети?

- Вгадали, - відповідаю.

- Щось ваш брат останнім часом зачастив до нанашка... Та не відставайте, - притишує ходу моя супутниця. - Наш нанашко - мов енциклопедія. Про нього таке розповідають, що лишень записуй... Якось, у давні часи, він пана з Коломиї віз. Тільки-но виїхав з міста, аж той перейшов йому дорогу і каже:

«Гей, хлопе, до Косова повезеш?»

«Чому би й ні, - зупинив нанашко коней. - Сюди я за добрі гроші свиню на базар привіз. А такого пана, як ви, гріх було б не взяти. За два злотих - поїдемо».

«Згода! Лиш скоро їдь, бо мушу до вечора бути там!»

Певно, добре панка припекло, коли згодився фірою їхати. Отож, їдуть: панок голову на груди звісив - хропе. Нанашко ж метикує, як би ошуканим не лишитися, бо панське слово гонору добре знає. І коли до Косова лишилося рукою подати, тихенько будить його.

«Вибачайте, ясний пане, просив би у вас плати, бо маю забігти по дорозі до свата - повернути йому борг, і, як на гріх, двох злотих бракує».

Панисько спочатку роззирнувся навкруги, а тоді як витріщить баньки:

«Звар'ював хлоп! Такі гроші за проїзд до Львова не беруть! Ото маєш півзлота і дякуй богові за мою щедрість».

«Най буде по-вашому», - поштиво вклонився нанашко.

Дорога якраз повернула в ліс. Смеркалося, став накрапати дрібний дощик. Враз нанашко як за віжки сіпне, на коня вйокає та все назад оглядається.

«Що є, хлопе?»- зверхньо буркнув пан.

«Біда-а! Возки за нами женуться!»

Де й гонор дівся: пропасниця зателіпала паном, очі витріщив, зубами цокотить.

«Їдь швидше!»- заверещав.

«Де ми годні цією шкапою од вовків утекти?»

«Робіть щось, газдо!»- белькоче пан і мало фірмана в руку не цілує.

«То хіба, пане, на он ту смереку лізьте, а я тим часом у село за підмогою скокну...»

Не встиг нанашко ще й коня розпрягти, як пузань із верхівки височенної смереки гукає:

«А вони мене звідси не стягнуть?»

«Як сидітимете тихо - не зле вам буде!»

Скочив нанашко на коня, трохи від'їхав, завив по-вовчому й преспокійно подався у село до знайомого газди. Повечеряв, переночував у теплій хаті. Вранці приїжджає:

«Як ночували, паночку?»- чемненько зняв капелюха.

«Він ще й сміє питати! - ледве сповзає донизу закоцюрблений пан. - Де ти, бидло, всю ніч швендяв?»

«Йой, ясний пане, - почав нанашко, - як мене вовки взяли поперед себе, мало не до Жаб'єго гнали! Якби люди не трапилися - не бачитися нам з вами...»

Так поплатився панок за свою скнарість та зверхність, - весело закінчила оповідь моя супутниця.

Ми вийшли на полонину. Внизу мов на долоні виднілося село, центр якого тулився до асфальтової траси. За ним величаво здіймалися у небесну височінь груні та кичери, зрідка порослі гірською сосною або жерепом, як називають її гуцули.

- Тепер наші дороги розходяться: вам - туди, - показала жінка на схил чубатої гори, - мені - до-додому.

- А ви де живете?

- Під тією кичерою.

- Ніколи б не подумав, щоб так високо в горах такі чічки водилися.

- Карпати без чічок не були б Карпатами, - сяйнули бісиками її розумні очі. - То щасливо добратися до нанашка! - І пішла.

Я довго дивився їй услід. Вона обернулася, привітно помахала рукою і зникла в густій посадці молодих смерічок.

А сонце пильно стежило з небесної блакиті.

Стежка в'ється поміж невисокими горами, порослими молоденькими буками впереміж із берізками. Недалеко бринить потічок, біжить-наштрикається на каміння - поспішає до річки, бо дорога неблизька, а йому конче треба встигнути. Звертаю вбік, іду понад потічком. Виходжу на стежину, і вона мене виводить до покритої гонтою невеличкої будівлі, обнесеної живоплотом. За будинком сад, далі пасіка.

Лиш ступив на подвір'я, як із-за рогу хати загарчав псисько.

- Ану, марш! - почувся чийсь голос, і в дверях з'явився чоловік - широкоплечий, енергійний, з-під кошлатих сивих брів лагідні добрі очі випромінювали теплоту. Кругле обличчя підсвічувалось ледь вловимою усмішкою, що зачаїлася в розкішних вусах і тепер вагалася, чи показатись, чи зачекати.

Кудлатий пес підбіг аж до хвіртки, зміряв мене злим поглядом і знову загарчав.

- Кому сказав - марш! - замахнувся на нього господар.

Я дивився на чоловіка, і він мені чимось нагадував мого діда Івана, подоляка Як тепер бачу, лиш весняний вітерець осушить землю, як він уже порпається у саду.

Дід у сад, а наш сільський балагур, Саливон, котрий усю молодість, та й тепер не проти, як покличуть, пробухкав на бубні по весіллях, уже стоїть біля тину:

«Воно тобі, Йване, треба? Думаєш, онуки на той світ фруктові посилки вишлють? Іди краще посидимо. Моя Фросина нині вареничків з сиром наварила». Для діда це спокуса велика - понад усе він любив вареники з сиром. Та тут і виду не подає.

«Хай не вишлють, а все ж колись спом'януть;- відказує на те. - Гірше тобі, Саливоне».

«То чого?»

«Згризуть миші бубна, вишпурять його на смітник - і по всій пам'яті».

«Так думаєш?»- набурмосився сусід.

«Знаю».

І обоє замислюються...

Тим часом господар прип'яв пса і дивиться на мене Я відрекомендовуюсь.

- Дуже приємно, - виповзає нарешті з-під його вусів причаєна усмішка. - Прошу, - жестом показує на лавку в саду, і ми сідаємо за невеличким столиком під крислатою яблунею. - То розказуйте, що там у нас в області нового, - набиває люльку Василь Іванович.