Лукаві замашки - Павло Добрянський

- А пора, братику, - хухає у руки Вербичка. Їх терпець нарешті увірвався:

- Піра-а-ат! Піра-а-ат!..

- Аристокра-а-ат! Аристокра-а-ат!..

Почали гукати один перед одним у нірку, та звідтіля - ані звуку.

- От тобі й маєш, - розпачливо забігав Хоролець. - Краще б мотоцикла купив. Так ні, послухав Вербичку: «Все місто лисячим хутром закидаємо!» Закидали! Хоча б пса врятувати.

- Головне - без паніки, братику! Ти лишайся на чатах, а я в село по рискалі збігаю, - як міг, заспокоював Хорольця Вербичка.

- Для чого?

- Будемо розкопувати нору.

- Очманів чоловік! - апелював Хоролець уже до мене. - Та з нею і два екскаватори не впораються за день.

Удома моєму здивуванню не було меж, коли я побачив під порогом Хорольцевої хати Аристократа, що, скрутившись калачиком, мирно спав на старій вереті.

Ввечері, коли я прибув на місце «операції», застав її учасників за роботою: їм уже пощастило од-колупати добрячий шмат горба.

- Ти того... - дивиться на воду Хоролець. - Про норне полювання нікому, хай воно сказиться!

Після цього мене перевели на роботу в інше місто. А коли через кілька років я знову повернувся сюди, то першим, кого зустрів на вокзалі, був Василь Семенович Хоролець.

- Повернувся? - кинувся мені назустріч.

- Як бачите.

- Ну, то як там тобі було?

- Ет, там добре, де нас немає... А ви звідкіля так пізненько?

- Я тепер у культуру записався - хоровий гурток відвідую.

- Уже й з концертами виступаєте?

- Поки ні, але час проводимо культурно: спершу граємо в доміно. Хто програє - той біжить у гастроном.

- То, виходить, ви не співаєте?

- Як ні - співаємо по дорозі додому, - сміється Хоролець. - Ти б завітав колись, я тобі про одного чоловіка розкажу - Стратіона Комашку. Правда, він чоловік небезпечний. Якось моя сусідка Марина злегковажила, та: «Ви вже, Стратіоне Лукичу, такий пережиток минулого, що од вас за верству нафталіном тхне!» Нічого він їй на те не відповів. Марина вже й забула про той випадок. Попрала якось білизну, порозвішувала в дворі, сама ж картоплю сапає. Коли це бачить: з комина Стратіонової хати як бабахне стовп сажі.

«Люди-и! Він мені всю білизну перепаскудив!»- кинулася у розпачі з городу, та до Стратіона в хату. Вбігає - аж там курява сажі, а на тому місті, де була пічка, валяється череп'я з кахлів.

Як виявилося потім, Комашка, аби відплатити Марині, налив у комин бензину, та переборщив. От воно й рвонуло... Так що приходь, не пожалкуєш. А тепер бувай здоровий - спішу, бо моя «половина» задуже «втішиться», як пізно прийду...

Якось мені пощастило побувати в краях поблизу Хорольця, і я завітав до нього. Він розповів мені усе те, що я подаю в цих оповідках. Василь Семенович клявся, що все це чистісінька правда - від початку до кінця. Підстав не вірити йому в мене немає.

ДАРУНОК НА ІМЕНИНИ

Це запрошення на іменини поставило Комашку на роздоріжжя: з одного боку, не хотілося йти...

- Щоб того дідько за ребро на тому світі гаком підчепив, хто цю традицію впровадив, аби на всякі оказії нести дарунки! - мовив він.

З другого - не йти до Мирона Панасовича не міг, бо той у міськкомунгоспі людина не з рядових.

- Крути не верти, а цей чоловік таки колись знадобиться! - чухав потилицю Стратіон, бо тепер уже мусив думати про дарунок іменинникові. Одразу ж згадав про транзистор, якого давненько хотів спекатися, оскільки цей апарат мовчав роками і найавторитетніші радіомайстри, до яких Комашка звертався за порадою, тільки розводили руками.

- Захоче послухати - клац-клац, а він мовчить. Ото лютуватиме! - зловтішався Стратіон. - А так зверху штучка непогана. Як думаєш? - допитувався у дружини.

- На краще він і не заслуговує, - підтакнула Комашкова «половина». - Пригадуєш, як він на мій день народження припер якусь кривобоку вазу і носився з нею, як дурень із ступою: «Єдиний зразок народного майстра!» Так що катюзі по заслузі! Гірше, коли йому прибандюриться випробувати транзистор при гостях.

- Можеш не переживати: і коза буде ціла, і вовк ситий, - відповів Комашка.

Їх зустрів сам іменинник:

- Ласкаво просимо, дорогі наші гості! А ми тут уже очі за вами прогледіли.

- Ну, дорогий Мироне Панасовичу! - враз споважнів Комашка і виголосив промову, засипаючи іменинника спочатку трудовими здобутками рідного . комунального господарства, тоді прейшов на особистість. - А тепер прийми від нас подарунок! - кинувся до господаря з обіймами і, ніби ненароком, впустив додолу транзистор.

Усі ахнули, а з транзистора враз полинула задерикувата пісенька:

Ти ж мене підманула, Ти ж мене підвела...

Комашка як стояв, так і остовпів з роззявленим ротом. Звеселілий господар підняв з підлоги дарунок, ще раз подякував за увагу й заходився припрошувати гостей до столу.

- Бодай тим майстрам руки повикручувало! - лаявся Комашка, як ішли додому. - Це ж, вважай, такі гроші на вітер викинули!

- А все ти винен, не міг знайти путящого радіомайстра, - дорікала дружина. - Як удома, то кожну копійку лічиш, а тут жест мільйонера.

- Жінко! - мало не заревів Комашка. - Не доводь до гріха! Дай уже мені спокій з отим транзистором. Най він ним удавиться!

До самого ранку тинявся сон попід вікнами Стратіонової оселі, а як почало благословлятися на світ, пішов геть.

ЗАБАВА НА ВЕСІЛЛІ

Після отого клопоту з транзистором Комашка довго не ходив на забави.

- Одні тобі збитки від тої гостини, - хмурнів він лише при згадці.

Так зустрів, і запрошення на весілля своєї родички.

Та дізнавшись, що воно відбудеться у ресторані «Усмішка», одразу змінив думку - з адміністрацією цього харчоблоку мав особисті рахунки.

Одного разу, коли був напідпитку...

- Отакої! Комашка напідпитку? - скажуть мені ті, хто його знає.

Мушу їх розчарувати: Комашка не вживає хмільне лиш тоді, як за нього треба самому платити. Коли ж його частують і хтось скаже збоку: «Та ви ж непитущий, Стратіоне Лукичу!» Комашка стає у позу й одвічає незмінним дотепом: «Тепер, голубе сизий, одна сова не п'є, бо вдень не бачить, а вночі гастрономи зачинені!»

Так отого злощасного вечора (саме тоді він пив «на дурняка») засперечався Комашка з компанією, доводячи, що він колись, у юні роки, грав по весіллях на бубні.