«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз

навмисне, ніби для зосередження героя перед розв'язанням чергової проблеми), очевидно, і були запрограмовані автором як своєрідне попередження читача, що смисл письменницького задумку не у відтворенні карколомних пригод Євграфа Сідалка, а в розкритті внутрішнього комізму його характеру, змалюванні комічної суперечності між уявним аристократизмом новоявленого «графа Сідалковського» і його істинною нікчемністю, між життєвими «цінностями» міщанина і незмірними багатствами духовно насиченого життя. Таке творче завдання не можна було успішно здійснити, узявши за зразок романи-огляди, що давили можливість розгортати сюжет, так би мовити, у ширину, нанизуючи картину за картиною, по ходу подорожувань героя. Традиційну мандрівку О. Чорногуз замінив звичайнісіньким переїздом Євграфа з Вапнярки до Києва, де новітній д'Артаньян і мав здобувати собі місце під сонцем, щоправда, на відміну від свого прославленого попередника, фехтуючи не шпагою, а язиком.

Для розкриття характеру Сідалковського О. Чорногузові не потрібні були неосяжні простори подорожнього ревю: вони не могли забезпечити цьому «синові епохи і рожевих ілюзій», як називав себе Євграф, міцного укріпленого плацдарму для реалізації плану підкорення столиці. Минули часи рукопашних боїв і смертельних поєдинків честі, в яких здобувалося щасливе майбутнє лицаря і прихильність усемогутнього повелителя. Настала епоха рівних можливостей, коли не благоволінням чиєїсь світлості здобувається життєве благо і загальне визнання, а тільки завдяки власному талантові й любові до праці. За таких обставин прорватися на столичне осоння д'Артаньянові можуть допомогти лише гострі лікті; адже особливих талантів у нього не виявилося, думки про працю у нього викликали стійкий приступ алергії, а шпаги нині, як відомо, пускають у хід лише представники спортивних товариств. Сідалковський вибирає собі за плацдарм «Фіндіпош», у якому побачив, що, вивчаючи попит на шапки, з допомогою гарного почерку й розумних пропозицій можна перетворювати рожеві ілюзії у реальні червінці. На цьому, здавалося б, украй обмеженому життєвому «п'ятачку» О. Чорногузові вдалося розгорнути характер героя з тою художньою переконливістю, що дає змогу говорити про Сідалковського як про винятково оригінального типа, народженого художньою уявою письменника на основі глибокого аналізу сучасних суспільних процесів.

Сідалковський — не тільки узагальнений образ сучасного міщанина, це сатирично типізоване явище, в якому викрито цілком певний різновид новітнього міщанства, зі своєю соціальною біографією і філософією. Історія Євграфа Сідалка — по суті, історія моральної загибелі людської особистості. Так само, як доточений Євграфом маленький хвостик із шести літер зробив його чужаком власного роду, так і відступництво від здорових основ народного буття, відмова від реальної свободи на догоду міщанському Молохові перетворили Сідалка на безвольного раба нікчемних пристрастей.

Герой роману О. Чорногуза не якесь чудовисько із закривавленими іклами і налитими злобою очима. Навпаки, це надзвичайно симпатичний зовні хлопець, не позбавлений організаторських здібностей, бистрий розумом, дотепний. З таких молодиків часом виходять талановиті агенти Держстраху і вдатні продавці лотерейних квитків. Що це справді так, видно і з досвіду Сідалковського в перший період його київської біографії, коли матуся Карапет узялася за трудове виховання юного приймака, зрозумівши, мабуть, що їй вигідніше відгодовувати кабана, ніж утримувати дармоїда. Сідалковський, як відомо, виправдав її сподівання, хоча лаври генія «Спортлото» його аж ніяк не задовольняли — це не клеїлося з його поняттями про істинний аристократизм. Адже неписані закони сідалковщини не дозволяють бабратися у побутовому дріб'язку, потрібен розмах і престиж. Син простої селянки з чесної трудової сім'ї, він нічого не взяв у свій моральний досвід із життя народу. В ньому ніби дрімала бацила перекотиполя, що раптом збудилася у період зрілості і понесла його за вітром, і він тільки встигав, коли не лінувався, ледь-ледь скеровувати це безупинне гасання з місця на місце, далі й далі, згори вниз. Вапнярка не викликає у нього анінайменшого душевного поруху. Він її зневажає так само, як і тисячі інших селищ і містечок. На його думку, на такому грунті не може прорости жоден з його численних талантів. Рідне село не торкнулося єства Євграфа святістю і живлющою силою хліборобської праці, щирістю, безпосередністю людських стосунків, а головне — відчуттям народного коріння. Маючи перед очима світ у всіх барвах веселки, він зауважив тільки одну сіру барву, яка для нього була, мабуть, символом похмурого осіннього дня. Ступаючи по землі, сповненій буйного зела і співучого птаства, він тільки пам'ятав розгрузлий чорнозем сільської вулиці, де в пору затяжних дощів неможливо «прошвирнутися» у заморських штиблетах. Може, саме від цієї сліпоти і глухоти в ньому загніздилися емоціональна тупість і душевна черствість, якими він часом нагадує добре сконструйованого робота, здатного розв'язувати досить складні розумові завдання і, певна річ, безпомічного вирішити з гідною людини делікатністю найпростішу житейську проблему.

Від письменника негоже вимагати, аби в його творі біографія героя була викладена з вичерпністю найдосконаліших анкет. Кажуть, що літератор лише повинен усе знати про свого героя, але не обов'язково те переповідати до останнього факту. Істина ця видається незаперечною. Проте чи не занадто ми узагальнюємо її? Ці сумніви не можуть не виникнути, коли спробувати простежити шлях формування характеру Сідалковського. До цього нас спонукає природне прагнення вникнути в життєву лабораторію характеру сучасного міщанина, пізнати витоки його соціальної і моральної ущербності. Адже в тому, що цей тип узято з життя, немає жодного сумніву. Сідалковськими часом поповнюються не тільки такі напівфантастичні установи, як «Фіндіпош», а й реальні заклади — від дрібнесеньких майстерень ремонту телевізорів чи годинників і до заводів-гігантів. І в міщанське болото скочуються, ясна річ, не тільки з чисто вимитих столичних асфальтів, а дехто й несе з собою добре відчутний запах недорогої їхнім серцям «глибинки», як грязюку на підборах черевиків.

В обох частинах роману, на жаль, не розкрито передісторії нинішнього Сідалковського, і це певною мірою знижує художньо-дослідницький потенціал твору. Забавні екскурси в минуле Євграфа — то лише виразні штрихи до характеру героя, а не осмислення витоків його приватновласницької, міщанської свідомості. А тут автор мав змогу пильніше придивитися до тих джерел, з яких попивають отруйний трунок сідалковські задовго до того, як покидати напризволяще одиноких старих матерів. Таке розширення художньо-дослідницького плацдарму романіста щодо відкритого ним типу мало б значний сенс. Бо ж питання про те, як у працьовитої селянської жінки виросло отаке ледащо, як Євграф, аж ніяк не риторичне.

Дослідження сучасних психологів показують, що моральна спрямованість особистості закладається ще в дитячому й підлітковому віці. Замислюючись над цим, до кінця не зрозумілим явищем, В. Сухомлинський вбачав «коріння аморальної поведінки людей, які не знають, що таке експлуатація людини людиною, в емоціональному і моральному невігластві, що поєднується із загальною убогістю духовного світу». Як педагог, він цікавився передусім витоками аморальності на