«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— А-а! Зрозумів, — нарешті здогадався Слава. — Ви супроводжуючий.
— Ви зрозуміли правильно, — мовив Сідалковський. — Око завжди потрібне. Вип'ємо, Славо. За взаємне порозуміння.
— За дружбу! — Мурченко перехилив олов'яного солдатика на одній ніжці до кінця. Солдатик залишився без бурштинового ківера.
— Отже, отже, член делегації… Польської, — взявся знову за своє Слава, так наче це десь його муляло. Він прицілився виделкою в курку, яку почав було їсти Сідалковський, але не попав. У Мурченка почалися, як зазначив про себе Сідалковський, припливи й відпливи. Він то п'янів, то тверезів. — Отже, отже, ви не член делегації?
— Ні, я навіть не керівник її. Я — жертва стандарту.
Мурченко на очах п'янів.
— Що з вами, Славо? На вас лиця нема.
— Не було б його і на вас! Якби ви! Були на моєму місці.
— Думаєте, воно є у мене? Помиляєтесь. Теж нема, якщо ви мене прийняли за члена делегації.
— Але я думав…
— Це часто шкодить, Славо…
Мурченко не звернув уваги на його слова:
— Але я думав. Ви ж зійшли разом! З ними. Високий, стрункий, при краватці. Одягнений, як на парад!
— Отож я й кажу, Славо. Я — жертва стандарту. У нас так одягаються всі: і рядові, й керівники делегацій. Поляки виявилися на висоті — вони відійшли від стандарту і за їхнього керівника спочатку сприйняли мене. Жертву…
— Завтра цією жертвою буду я, — вів своєї Слава. — Уранці вийдуть газети. Там ваш портрет, Сідалковський, і промова. Ви уявляєте?!
— Не уявляю. На міністерських посадах працювати не доводилося. Виступати в газетах з промовами теж. Колись, правда, написав одну статтю, але на сторінках знайшов тільки інформацію, та й то не за моїм підписом. Так що завтрашній виступ, якщо він буде, то мій дебют, Славо.
Коли почали підніматися з-за столу, Тамара поцікавилася, чи Сідалковський і Мурченко не дивитимуться концерт. Слава вперше за вечір твердо й впевнено відповів:
— Ми залишаємось тут.
— Вам, Тамаро, я радив би зробити те саме, — додав Сідалковський. — Няньки пішли — дітки можуть розважатися. Чи не так? — звернувся він до червоненьких щічок без ямочок. — Це ми, здається, з вами цілувались?
— А ви вже й забули?! — докірливо хитнула Тамара головою.
— Таке не забувається ніколи, як…
Коли усі розійшлись і поміж столами заснували офіціантки в шовкових білих вишиванках, прибираючи порожні пляшки та брудний посуд, Сідалковський нарешті відчув себе в своїй стихії.
— Я щасливий, як молодий бог, — мило посміхаючись, він припав до Тамариної руки з облізлим манікюром на нігтях, подумав: «Руки, як і дітей, потрібно доглядати». Тамара наче догадалася про його думку, а може, від того, що відчула теплий дотик пухлих губ Сідалковського, ще більше зарум'янилася, і серце її стало піддатливе, як підігрітий на сонці віск.
— Ви, сподіваюсь, залишитеся з нами, — відірвався від руки Сідалковський, але долоні не випустив.
Вона мовчки кивнула головою. Слава взявся за ґудзики Сідалковського, що часто роблять люди, яким не вистачає впевненості в собі й котрі намагаються видатися серйознішими, ніж є насправді.
— Ви мені не відповіли, — Мурченко вчепився мертвою хваткою за петельку.
— Давайте краще, Славо, оголосимо мобілізацію, — запропонував Сідалковський.
— Не розумію?
— Тобто по карбованцю на пляшку коньяку і в номер. Сподіваюсь, ви для мене, товаришу Мурченко, замовили номер?
— Замовили, — відповів Слава.
— От і чудово. Офіціант! Ще одну пляшку за власний рахунок. — Сідалковський витяг червінця.
— А може, досить? — запитала молода і, як на погляд Сідалковського, вродлива офіціантка.
— Здачі не треба! — перебив її Сідалковський голосом нащадка аристократичного роду.
— А я чайових не беру. У мене чоловік багатий…
— Отак, — посміхнувся Сідалковський. — Я вам заздрю. А чи не скажете, скільки йому років?
— А для чого це вам?..
— Бачте, якщо він уже в тому віці, коли близькі з нетерпінням чекають спадщини, а дружина приглядається до женихів, то чи не міг би я висунути на цю посаду свою кандидатуру?
— Ви дуже складно говорите, але я подумаю…
— Одну хвилинку: ось вам моя візитка, — Сідалковський дістав блокнот і красивим почерком написав: «Київ. Головпошта. До запитання».
Почерк настільки був красивий, що Мурченко протверезів:
— Слухайте, Сідалковський…
— Славо, не говоріть мені, що з таким почерком тільки на банкнотах розписуватися. Я не Крез і навіть не Бродський. А потім, це не оригінально…
Офіціантка пішла, Тамара послала їй лютий погляд.
— Але який гарний!..
— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери, гарнітур і каліграфія…
— Слухайте, Сідалковський, де ви працюєте?..
— Невже, Славо, у вас знову почався приплив? Я вас прошу: більше не треба. Бо вдруге ваших нападів я не переживу…
— Але я серйозно. Нам потрібна. Людина з гарним почерком.
— Кому «нам» і як, цікаво, за це платять у вік магнітофонів і електродрукарських машинок?
— Ставка наукового співробітника. Раз на квартал преміальні. Робота у «Фіндіпоші»…
— Остання назва мені до душі: загадка, отже, ілюзії і романтика. Що я повинен там робити? — запитав Сідалковський.
— Нічого. Ви будете тільки писати. Але красиво. Бонітування тварин. Ведення племінних книг. Організація виставок… Виводок молодняка…
— Славо, зупиніться. Мені моторошно. Ви не за адресою: виводити тварин, навіть молодих, на водопій чи у літні табори — це мені не підходить… Я люблю слово «ковбой», але слово «конюх» у мене викликає алергію. Якщо ви мене так одразу полюбили, підшукайте, Славо, щось краще… Природа не терпить невідповідності. Я не для цього створений, Славо!..
— Ви мене не зрозуміли. Ви тільки писатимете. І племінні книги…
— У тих книг інших назв нема? Я, Славо, дуже люблю книги, але не з такими сірими заголовками.
— Держплемкниги…
— Це уже краще, але викиньте оте «плем»…
— Можна й держкниги. Аукціони молодняка. Їхні показники… Дані про походження… Ковбик дуже просив… Мені пропонують роботу. Іншу. Треба підшукати на своє… місце людину. Я щасливий. Знайшов вас… Виконав завдання Ковбика…
— Від нещастя до щастя один крок, — мовив Сідалковський. — Ви що, начальник відділу кадрів у Ковбика?
— Ні… Я ж кажу. Мене запрошують. На іншу роботу… До цього… Тимчасово. Ці книги… Вів я…
— Славо, як ви говорите. Вдихайте глибше повітря, і у вас його вистачить не тільки на просте, а й на субпідрядне речення…
— Я так звик… Працював на пошті… Приймав телеграми.
— Зустрічай. Їду… Вагон п'ятий. Цілую. Тамара… — спародіював його Сідалковський і, глянувши на Тамару, запитав: — Про таку телеграму ви коли-небудь мріяли, Тамаро?
— А ви?
— Я усе своє свідоме життя. Адреса та ж сама: «Київ, головпошта, до запитання».
— А як вас звати?
— Євграф. Але
