«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
— Діду, не зробіть з переляку решета з нього. Він і так має нікудишню шкіру, навіть на барабан не піде, — попередив Сідалковський.
Дід відскочив до куреня. Рушниця у нього заходила ходором, він, здавалося, збирався стріляти по літаючих тарілках. В очах його світився переляк і непорозуміння: мертвий заговорив! Любитель моря і пригод звівся на лікті.
— Все то жарти, діду. Той пістолет іграшковий. Ми вирішили вас трохи полякати. Опустіть свою гаубицю, а то можете ненавмисне товариша продірявити. Його шкіра шроту не витримає.
— Лежати обом! — трохи оговтавшись, наказав дід. — Лежати, поки міліція не приїде!
Така перспектива наших героїв, звичайно, не втішала, а мирні переговори з дідом поки що ніяких наслідків не давали.
— Мене, — казав дід, — ніякою пропагандою не візьмеш. Бач, ще й по-нашому розбалакались.
— Тоді ведіть, діду, до сільради. А то мені особисто сира земля шкодить. У мене хронічний нежить. А як почуваєте себе ви, Грак?
— Діду, опустіть люшню, — гукнув Грак.
— Я тобі дам люшню! Як уперіщу, то зразу відчуєш, що то — люшня чи ружжо.
— Грак, ви не дипломат. Хіба можна рушницю називати люшнею? Негарно. Чим заряджена, діду? — підвівся на лікті Сідалковський. — Тільки чесно.
— Лежать! А то й у тебе стрілятиму.
— Ви от що, діду… До речі, як вас звати?
— Трифон Сакович.
— Так от, Трифоне Саковичу, ви читати вмієте?
— Ну.
Що означало «ну», Сідалковський не зрозумів.
— Ми вам кинемо документи, а ви прочитайте і опустіть дубельтівку. Чесно кажучи, мені якось не по собі, коли вона на мене однооко дивиться.
— Я документам не вірю.
— Так ведіть до сільради. Але на таких умовах: без піднятих рук. Я не йог і довго рук над головою тримати не можу. Швидко втомлююсь.
— Ти мені зуби не заговорюй.
Раптом Грак, наче рись, вигнувся і стрибнув прямо на діда. Дід заволав не своїм голосом, але Сідалковський його заспокоїв:
— Трифоне Саковичу, тільки давайте без шуму. Коли ми лежали, то не шуміли.
Євграф розрядив рушницю, вивернув у діда кишені (там було всього три патрони) і повернув зброю назад.
— А тепер ходімо до сільради. Бо, знаєте, з піднятими руками нам якось не з руки.
Однак дід несподівано почав так верещати, що Грак змушений був кинутися до «Мегацети» і ввімкнути сирену. З лісу повискакували пастушки.
— А тепер пішли, батьку. Тільки без імітації, — якнайголосніше промовив Євграф. — Покажете, де тут сільрада, готель.
— Готелю у нас нема…
— А сільрада, сподіваюсь, є?
— А як же без сільради?
На подвір'ї сільради, куди вони в'їхали на «Мегацеті» у супроводі всіх спиридонівських шибеників, дід знову осмілів і, вискочивши з кабіни, направив дуло на Грака й Сідалковського.
— Ну ви, діду, не менший комедіант, ніж мій товариш, — посміхнувся Сідалковський. — Чи, може, ви на сонці перегрілися?
На ґанок вийшов, ледь помітно кульгаючи, середнього зросту чоловік у вельветовій куртці та офіцерських галіфе.
— Що трапилося, Трифоне Саковичу? — поцікавився він.
— Так-от затримав. Літали над річкою на цьому єроплані. Без пропелера. Аж сліди молочні у небі залишались, — дід без перебільшень, очевидно, жити не міг, як Грак без мрій про незнайдене золото. — Спочатку думав, шпигуни чи ті, ну, як їх, що на інших планетах живуть? Коли це чую — по-нашому балакають. Я їх і отой… затримав.
— На помідорах, — посміхнувся Євграф і подав голові сільради руку. — Сідалковський, старший науковий співробітник науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрові шапки. А це мій колега — Євмен Миколайович.
— Чудлло. Два «ел», — підкреслив голова сільради. — Дмитро Панасович. У нас повне село Чудлів і Спиридоненків. Довелося ще одне «ел» додавати.
— Історія повторюється, — посміхнувся Сідалковський. — Я не оригінал.
— Грак-Чудловський, — підійшов до Дмитра Панасовича Євмен.
— Дуже приємно. У нас теж є Чудловські. Трохи менше, ніж Спиридоненків. Граків нема. Ви будете перший. Так що, товариші, зайдімо до сільради. А ви, діду, можете йти на службу.
— Єсть! — виструнчився дід перед головою, як перед генералом.
— Артист, — посміхнувся Сідалковський.
— Уявіть собі, — промовив голова. — Учасник художньої самодіяльності.
— Воно й видно.
Голова сів за стіл, забризканий чорнильними плямами, як учнівський щоденник.
— Приїхали до вас, Дмитре Панасовичу, — присовуючи ближче до нього стільця, почав Сідалковський, — вивчати флору і фауну. Точніше, життя ондатр та їжаків. Мене, наприклад, цікавить статева зрілість ондатри, її поведінка в домашніх та позадомашніх умовах у світлі найновіших досліджень методом наукового спостереження. Євмен Миколайович цікавиться попитом на ондатрові шапки у таких невеличких містечках, як Спиридонівка.
— Ну, що я вам, товариші, скажу, — почав голова, котрий з усього сказаного, очевидно, вловив тільки два моменти: про шапки і лозу. — Шапками у нас, звичайно, цікавляться. Раніше їх носити соромилися. Шапка з пацюка, казали. Тепер носять. Щодо лози, то тут у нас така справа, — Дмитро Панасович збив попіл з цигарки у дротяну урну з пошматованим папером. — У нас є артіль «Іскра». З лози випускає оці плетені стільці, — показав він на стілець, на якому сидів Грак, — крісла, етажерки. Лози у нас тут було тьма-тьмуща. А тоді завезли оцю ондатру. Почала вона лозу нищити. Через відсутність сировини «Іскра» захиріла. Тепер нищимо, чесно зізнаюсь, оцю дефіцитну ондатру. «Іскра» планів не дає. За лозу б'ють, а про ондатру поки що мовчать. Битимуть за ондатру — почнемо її розводити, а лозу нищити. Ось так і хазяйнуємо. Так що приїхали ви до нас, можна сказати, невчасно.
— Гм… Це вже гірше, — кашлянув Грак. — І що, жодної ондатри нема?
— Чого нема? Є. Тільки спробуй її вполюй! Лише вночі на воду виходить, — він підвівся і підійшов до вікна, ніби показуючи їм своє галіфе з двома нашитими шкіряними латками на заду.
«Такі б штани Карлу Івановичу. Вік працюй — і не протруться. Ще й для Дем'яна залишилися б», — Сідалковський не міг відірвати від них очей.
— А що це у вас за гелікоптер? Він що, й справді літає чи плаває?
— Те й інше, — знахабнів Грак.
— І плаває? — перепитав голова.
— Уявіть собі, — захизувався Грак.
— Гм. Цікаво. Державна чи ваша власна?
— Власна, — відповів Грак.
— Лозу не ріже?
Грака зачепило за живе (і цей знущається!). Він ледь не вибухнув гнівом.
— Ви не сердьтесь. Я серйозно. У нас тут такі болота, що до лози ніяк не доберешся. Ось
