Претенденти на папаху - Олег Федорович Чорногуз
— Шановний, а як ваш Стратончик?
Він таки любив дітей, чого не можна було сказати про Сідалковського.
— Дякую, Карле Івановичу, росте!
— Посиділи б там довше, то був би вже не Стратончик, а Стратон Стратонович… Дякуйте моїй м'якосердечності, Грак, що взяв я вас на поруки. Кукурікали б ви там… Боюсь, не соціологією ви б займалися, а хімією— перейшли б з оцього коньяку на аш два о… Додуматися тільки! Взяли в баби гроші…
— Ну, то було не зовсім так… — підняв угору два пальці Ховрашкевич, якому сьогодні Стратон Стратонович не давав слова сказати. — То було…
— Сядьте! До вас же чарка не п'ється…
— Вона то не п'ється, але я повинен висловитись…
— Ви вже висловились — і досить-таки чітко. Як останній… — Ковбик ледве стримувався. — І тепер ви мені тут марші Шопена не висвистуйте… Як флюгер до вітру, так ви до начальства… Я це кажу так різко, бо ви мали нахабство позаочі й про мене так сказати…
— То не зовсім так… Он свідок Октавіан… Якраз перед цим я й справді про вас казав… Але що я казав? Я казав, що ви мудрий… Що ви дипломат… — повернувся лицем до Стратона Стратоновича, а спиною до його підлеглих Ховрашкевич.
— Ну, мені вже тут робити нічого, — образився Стратон Стратонович і підвівся. — Час трибунам і ціцеронам поступитися…
— Ви вже повторюєтесь, Стратоне Стратоновичу! — кинув з порога Євграф.
— Ви, до речі, теж, — натякнув Ковбик Сідалковському на повторний суд з Карапєт. — Тільки Бубону клопоту завдаєте…
Хряснув дверима і пішов геть.
РОЗДІЛ XXIX,
написаний переважно в залі судових засідань, але в ньому згадуються також барвиста японська ковдра, міжміський телефонний дзвінок з короткими інтервалами, граф Монте-Крісто, таємничий папірець, мініатюрні сльозинки під мікроскопом, золотий якір для Еліани, меблевий гарнітур «Агнеса» і ветеринарна освіта Грака
Уранці, коли задзвонив телефон, Сідалковський ще ніжився у теплій постелі. Вставати не хотілось. М'яка й легка барвиста японська ковдра, як молода жінка, ніжно тулилась до теплого, напахченого, як шовкова хустинка парфумами, тіла. Він спав, як у саду. Звечора наливав у постіль різних одеколонів, і ці пахощі, як лугове різнотрав'я, духмяніли у нього в кімнаті до самого ранку. Інколи він ще брав пахучий тютюн «Золоте руно», набивав ним подаровану кимось люльку і димів, обпікаючи нікотином язика, але не затягуючись. Він просто любив цей запах.
Телефон дзвенів, аж підстрибував. «Мабуть, дзвонить Ядвіга, — подумав. — Хай дзвонить. Що я їй скажу?.. Пора кінчати з тим, чого ще й не розпочав. Будинок розвалився ще до того, як у нього поселились…»
Сідалковський перевернувся горілиць, підклав руки під голову. В позолоченій рамі вікна стрибав золотавий зайчик: з однієї шибки-клітки в іншу. «Отак і я. Стрибав, стрибав і, здається, дострибався…»
Телефон не вгавав. «Яка самовпевненість… Наче точно знає, що я вдома. Ніякої вихованості! Не бере — значить не хоче розмовляти з тобою. А може, Айстра?!» Тепер вона ставала йому дорога як жінка, що кинула його, бо була ощасливлена іншим. Сідалковському навіть здалося, що дзвінки не звичайні, а міжміські: настирливі, різкі, з короткими інтервалами.
Потягнувся рукою до апарата, мовчки приклав до вуха трубку, не вимовивши ні слова. І почув чоловічий голос, зовсім незнайомий. Але стиль, манера висловлюватись — близька до манери Сідалковського.
— Я вас вітаю, улюбленець своїх і закордонних грацій!
— А коротше можна? — незадоволено буркнув Сідалковський.
— Я, очевидно, не туди потрапив? Це не квартира Сідалковського?
— Вона. А що?
— Тоді я вас зовсім не впізнаю, граф. Уперше чую, що ви втратили почуття гумору. Це з вами зранку завжди так?
— Веніамін Олександрович?! — аж підвівся на лікті Сідалковський.
— Власною персоною. Тільки ось автомобіль державний… Ви мені потрібні, Сідалковський, як повітря, як вода, як хліб до сала! Численні дами вашого безрозмірного серця хоч раз коли-небудь казали вам такі слова? Признайтесь! Але без гіпербол!
— Ніколи, але й ви мені потрібні. Оскільки ви вже заговорили про дам, то я вас повинен розчарувати… Та це не по телефону, а тет-а-тет!
— Одягайте труси і чистіть зуби! Через п'ять хвилин я у вас! — Жерех кинув трубку.
Сідалковський зустрів Жереха у повній парадній формі, яку він носив тільки у себе в кімнаті: вже знайомі нам індійські капці з позолотою й задертими носами, яскраві шкарпетки, штани від піжами й східний халат, усіяний мінаретами і аж трьома місяцями-ятаганами.
— Любий мій! — мовив Жерех, потискуючи теплі руки Сідалковського і водночас дмухаючи на свої замерзлі.— Сподіваюсь, ви не хворі? На вас лиця нема. Можливо, воно ще вчора було, але сьогодні ви його стерли…
— Жінки передчасно стерли, — посміхнувся блідо Сідалковський. — Я був не дуже економний у поцілунках.
— Любий мій, — повторив Веніамін Олександрович, скидаючи сіре пальто з бобровим коміром.
— Не треба! — заломив руки Сідалковський.
— Що не треба? — не зрозумів Жерех.
— Не треба так до мене звертатися! У мене від такого звертання неприємні асоціації… пов'язані з жінками, а особливо їхніми дітьми…
— Усе зрозуміло… Переходжу на прийом. Ви заплутались?
— Як парашутист, котрий, опускаючись на землю, благополучно розібравшись із стропами, потрапив зненацька у вісім циганських спідниць…
— Вам потрібна моя допомога?
— Тепер мені може допомогти тільки донька голови Верховного суду. І то за умови, якщо я з нею одружусь, а рідний татко дасть на це згоду…
— Що трапилося?
— Трапилося те, що трапляється в житті кожного з нас саме в той момент, коли ти плануєш одне, а виходить інше…
— А конкретніше? — Веніамін Олександрович закинув ногу на ногу. На ньому були модняцькі жовті
