Сказання Земномор'я - Урсула К. Ле Гуїн

— Але він потрапив в пастку до власної совісті, - промовив Ономатет, — яка твердила йому, що тільки він один здатний все влаштувати правильно, як треба. І заради цього він вирішив відмовитися від смерті і повернути себе до життя. А тепер він відмовляється і від життя.

— Але хто виступить проти нього? — запитав Путівник. — Я можу лише ховатися в своїх лісах.

— А я — у своїй Вежі, - сказав Ономатет. — А Травник і Сторож — ніби заручники в Великому Домі. Усередині тих самих стін, які ми створювали, щоб захистити себе від будь-якого зла!.. А може, щоб захистити світ від того зла, яке зріло серед нас?

— Нас все-таки четверо, — зауважив Путівник.

— А їх п'ятеро! — сказав Травник.

— Невже дійшло вже до того, — жахнувся Ономатет, — що ми стоїмо на краю лісу, який вирощений ще Сегоєм, і говоримо про те, як нам знищити один одного?!

— Так, — сказав Путівник, — на жаль, це так. Те, що триває занадто довго, не зазнаючи ніяких змін, зазвичай само себе знищує і руйнує. Цей ліс вічний, тому що він помирає, даючи життя новим деревам. І я не дозволю мертвій руці Торіона торкнутися мене. Або короля, який приніс нам надію. Пророцтво було вимовлене моїми устами, хоча воля моя в цьому і не брала участі. Я сказав тоді: «Жінка з Гонта». І я не допущу, щоб ці слова виявилися забуті!

— Раз так, чи не варто нам відправитися на Гонт? — запитав Травник, якого не залишила байдужим пристрасна мова Азвера. — Там все-таки Яструб.

— Там ще й Тенар Кільця, — підхопив Азвер.

— І, може, там наша надія, — сказав Ономатет.

Вони постояли в мовчанні і невпевненості, намагаючись зберегти в своїх душах щойно народжену слабку надію.

Іріан теж мовчала, проте тепер вона відчувала, скоріше, почуття сорому і власної непотрібності і меншовартості. Ці хоробрі і мудрі люди прагнули врятувати те, що їм дороге, але не знали, як це зробити, а вона нічим не могла допомогти, нічого не могла їм порадити, навіть просто взяти участь в обговоренні майбутніх дій і то не могла! Вона тихенько відійшла від них — вони, втім, цього навіть не помітили — і спустилася до річки в тому місці, де Твілберн вибігає з лісу, дзюркочучи по розсипах дрібних каменів. Вода в ранковому світлі так і виблискувала, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Іріан хотілося плакати, хоча вона ніколи плакати не любила. Вона стояла і дивилася на воду, і сором в її душі поступово змінювався гнівом.

Вона рішуче повернулася туди, де продовжували щось обговорювати троє чарівників, і покликала одного з них:

— Послухай, Азвер!

Він, здивований, обернувся і зробив крок у напрямку до неї.

— Чому заради мене ти порушив Статут Рока? Хіба це було справедливо? Хоча б по відношенню до мене — адже я ніколи не зможу стати тут тим, чим є ви?

Азвер насупився.

— Сторож пропустив тебе тому, що ти попросила, — сказав він. — А я привів тебе в Гай, тому що листя дерев назвало мені твоє ім'я ще до того, як ти з'явилася на острові. Іріан, шепотіли вони, Іріан. Чому ти прибула сюди саме в цей момент, я не знаю, але це явно не випадково. І Заклинатель теж це розуміє.

— Можливо, я прибула сюди, щоб його знищити?

Азвер подивився на неї і нічого не сказав.

— А може, я прибула, щоб знищити цілий острів Рок?

І тут його бліді очі зблиснули:

— Спробуй!

Потужне тремтіння потрясло все тіло Іріан, але очей від Азвера вона не відвела. Вона відчувала, що стала зараз набагато більше звичайної людини, набагато більшою, ніж була сама; вона стала немислимо, неймовірно величезною; вона могла протягнути палець і розчавити цього чоловічка, який стояв перед нею абсолютно беззахисний у своїй тендітній і недовговічній оболонці… Іріан дуже сильно і глибоко зітхнула і сама на кілька кроків відступила від Азвера.

Відчуття величезної, неймовірної сили потихеньку покидало її. Вона трохи повернула голову і з подивом побачила власну смагляву руку, загорнений рукав, буйну весняну траву, що зеленіла під її сандалями. Вона подивилася на Майстра Путівника, і він здався їй все таким же крихким і маленьким. Вона шкодувала цю людину, глибоко його поважала, і їй хотілося застерегти його від небезпеки, яка йому загрожувала, але вона не могла вимовити ні слова. Різко повернувшись, вона повернулася на те саме місце біля річки, присіла навпочіпки біля весело співаючої між камінням води і закрила обличчя руками, немов відгородившись від Азвера і від усього цього світу.

Голоси магів дзюрчали на віддалі, як і річка, але річка говорила одне, а вони — зовсім інше, хоча ні те, ні інше не відповідало реальності.

IV. Іріан

Тепер на обличчі Азвера було щось таке, що Травник запитав:

— В чому справа?

— Я і сам ще не зрозумів… — відповів Путівник задумливо. — Можливо, нам не слід залишати Рок.

— Та ми і не зможемо його покинути, — сказав Травник, — якщо Вітродув замкне вітри і направить їх проти нас…

— Ну, з мене досить; я повертаюся в Вежу, — сказав раптом Курремкармеррук. — Я не бажаю, щоб мене викинули на смітник, як старий черевик! Втім, сьогодні ввечері ми з вами знову зустрінемося тут. — І він зник.

— А я б із задоволенням зараз прогулявся по Гаю, послухав, що говорять дерева! — сказав Травник Азверу і важко зітхнув.

— Ось і йди, Дейян. А я залишуся тут. — Травник пішов. Азвер присів на грубу лаву, зроблену Іріан біля передньої стіни будинку, і пильно подивився на дівчину, яка сиділа з підібраними колінами на березі річки. З лугу, що відділяв їх від Великого Будинку, долинало тихе мекання овець. Ранкове сонце припікало все сильніше.

Це батько колись назвав його Азвером, що означає «бойовий прапор», а потім він поїхав на захід, залишивши і батька, і все, що так добре знав. А своє Істинне ім'я він дізнався від дерев в Іманентному Гаю і пізніше став тут Майстром Шляхів. Весь останній рік малюнок тіней і гілок в Гаю, а також переплетення коренів безмовно твердили йому про одне: грядуть великі зміни, що загрожують крахом цього світу. І тепер ця біда вже нависла над ними, він це відчував.

Але за Іріан він