Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Говори, — сказав маг голосом, у якому читалася смертельна небезпека.

— Дівчина зірвалася з місця, певно, прочула пастку. Ми змогли відслідити її через чотири дні, неподалік містечка Раадхар. Судячи із місцеположення дводенної давності, Золоте море й досі не перетнула, а отже, у Канйорі. Йде вздовж річки Руа, певно, буде намагатися її форсувати, після чого помчить до Понтарісу, а звідти — до Благандії.

— Білого ворона бачили?

— Перепрошую?

Чоловік у синій мантії нарешті розвернувся, показав своє суворе, підозріле обличчя. Роттенель зніяковіло опустив погляд, глянув на мармурну підлогу, у якій бачив своє відображення.

— Я запитую, — просичав чародій, — чи бачили поруч із нею білого птаха?

— Того ми не змогли просканувати, володарю, але не злазимо із її сліду. Невдовзі вона буде у нас.

«Курва. Знайшовся тут великий пан. Я йому, сука, інформацію із перших рук, а він морду дує, — думав Роттенель, витираючи спітнілого лоба. — Ось і працюй після цього на чародіїв».

— Ви підготували все, про що я казав? — спитав чоловік у мантії, трішки охолонувши.

— Льодяні Лілії чекають наказів. Зібралися біля фортеці Нархіте, як і було вами зазначено.

«Теж мені, заговірники шпрехані. Постійно щось мутять ці чародії, одні неприємності від них. Але, як говориться, роботодавця не обирають».

— Що накажете робити із чаклуном?

Чародій усміхнувся, попрямував до виходу, окинувши шпигуна поглядом, який міг мати лише одне значення: «Ти бісова комаха, яку я можу розчавити самим пальцем.» Роттенель полегшено видихнув, але був вкрай здивований та нажаханий, відчувши біля лівого вуха зловороже дихання.

— Чаклуна поки що залишити в спокої. Також припиніть слідкувати за його любими друзями-чародіями. Невдовзі цю проблему я вирішу сам. Усе ясно?

— Так, пане Самаелю, як світлий день усе ясно.

— Гаразд. А тепер, Роттенелю, зроби так, аби я про тебе забув на довгий час. На дуже довгий час.

— Як забажаєте, — сказав шанобливо шпигун, про себе дякуючи всіх богів за можливість більше не бачити цю паскудну людину.

Самаель спустився крутими сходами, притримуючи рукою свою довгу мантію, що так і хотіла заплутатися в ногах. Міг уже давно її зняти, але статус потрібно підкреслювати.

Ліве крило замка Трирога як завжди пустувало. Тут мешкали вищі чародії та їхня обслуга, всі інші розташувалися на перших двох поверхах.

Самаель спинився, глянув через величезне вікно на пейзаж, що розкинувся перед ним. Озеро Ід як завжди переливалося декількома кольорами завдяки веселці, створеній штучно вмілими руками місцевих чародіїв. Посеред озера, випливши на самий центр, хтось нахабно рибалив.

— Це ти дарма, — сказав крізь стиснуті зуби вищий чародій, недбало підіймаючи руку вгору. — Риба і вода цього озера призначена лише для чародіїв, а не простих собак.

Човен, до цього спокійно похитуючись у такт хвиль, почав дивним чином підніматися вгору. Чоловік, який від страху покидав вудочки, закричав. Його ніхто не чув, або принаймні робив вигляд, що не чує.

Самаель усміхнувся, підняв човен ще трішки вище, при цьому не докладаючи зусиль. Стиснув долоню в кулах. Човен вибухнув, спалахнув синім вогнем і розчинився у повітрі. Крик рибалки прокотився берегом озера Ід, помираючи між зеленими яворами та вільхами.

Вищий чародій, як ні в чому не бувало, продовжував милуватися природою.

– Існує два твоїх улюблених заняття, — сказав хтось позаду, підходячи, — це керувати людьми і дивитися на це озеро. Дійсно, дивно.

– І що ж тут дивного, мій друже?

Ігрев Лакретій Мірте підійшов, встав поруч із товаришем. Був у такій же мантії, але чорно-сірого кольору. Кольору Норенгарда. Стояли вони поруч, і зараз все більше було видно їхню однаковість. Схожі як дві каплі води чародії. Схожі повадки, схожі вирази облич. Багато хто називав Ігрева та Самаеля братами, але ніколи не були вони схожими всередині. Ніколи.

— Дивним є те, що не обрав ти замість цього споглядання, до прикладу, жінок або ж занурювання в книги, або ж лекції молодим чародіям, які мріють почути твої мудрі слова.

— Дійсно, виходить дивний вибір, — усміхнувся Самаель, глянувши на Ігрева, — але ж кожному своє красиве, чи не так, друже?

Ігрев змовчав. Бачив погляд Самаеля на його одязі. Знав, що вищий чародій не сприймає його служби у короля Сигізмунда. Знав, але не зважав. Був єдиним, хто міг у цьому випадку не зважати на думку Самаеля.

— А ти, як я пам'ятаю, полюбляєш гарну випивку й раніше сказаних жінок. Точніше, жінку, чи не так? — Самаель відвів свій погляд, знову подивився на озеро, навіть не очікуючи відповіді.

— Ми давно знаємо один одного, — сказав монотонно Ігрев, проігнорувавши слова товариша, — а тому і відаємо про те, що інші знати не повинні. Чи не так, друже?

Цього разу Самаель не усміхнувся, не відповів жодним жестом чи порухом голови. Промовчав, дивлячись на веселку, біля якої з'явилася ще одна. Була то ілюзія, але ілюзія дуже ладна та красива.

— Ти щось приховуєш, Самаелю, — сказав Ігрев прямо. Не любив фальшивити, тому сказав в лоб. — Бачу я те по твоїй поведінці. Бачу по твоїх вчинках. Бачу по очах, які все рідше піднімаєш вгору, боячись, що хтось зможе розгадати твою таємницю. Яку ж, друже, яку таку таємницю?

Самаель знову глянув на нього. Холодним та