Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Обіцяю, — голос Фалміна трішки тремтів, хоча чаклун намагався його приборкати. — У мене не було змоги подякувати тобі.

— За що? — щиро не зрозумів.

— Ти витягнув мене із лап цих створінь, відвіз до друзів. Я вдячний тобі, Гібді. Проси, чого забажаєш, поки не поїхав.

Гном подивився на нього з-під лоба, впер руки в боки, стиснув пухкі губи.

— Фалміне, якби не присутня пані, я б не роздумуючи дав тобі в писок. Як у тебе язик повертається таке казати! Ти мій друг, а для справжнього гнома це слово — не порожній звук!

— Гноме…

— Ні, замовкни! — коротун заперечливо здійняв палець вгору, даючи знати, що зараз говорить лише він. — Ти витягував мене із серйозних неприємностей, ризикував своїм життям десятки разів через мою дурість. Та невже я повинен просити щось за те, що допоміг тобі в скрутну хвилину? Ми друзі, так було, є і буде, — Фалмін мовчав, дав можливість гному висказатися, що той із радістю робив. — Ми з тобою одного поля ягоди, гультіпако, а тому повинні триматися купи…

— Я дійсно завдячую тобі й знаю, що ти гніваєшся. Пробач, але ця дорога лише для мене одного. У Златоліссі безпечно, а хто його зна, чи не повернуться дракогори знову. Матінка Неанталь подбає про тебе, а дріади не дадуть сумувати, — сказав Фалмін, після чого заскочив на свого коня, вмостився в сідлі.

Гном промовчав, але хмикнув, багатозначним поглядом подивився в бік лісу, де між деревами намагався когось побачити. Побачити ту, яка із недавніх пір стала для нього особливою.

— Дякую і тобі, Неанталь, — звернувся чаклун до дріади, — за все.

— Не дякуй, Фалміне, ти ж знаєш, що я відчуваю до тебе. Краще повертайся живим і неушкодженим — це буде найкращою подякою для мене.

— Постараюся.

— Фалміне, — вона схопила чоловіка за руку, подивилася на нього поглядом люблячої матері, — пам'ятай про те, що побачив нещодавно. Віра, сину, ось що допоможе в найскрутнішу хвилину.

— Запам'ятаю, Неанталь.

Він нахилився у сідлі, поцілував простягнену йому руку, усміхнувся Гібді й кивнув головою на прощання тим, хто ховався за деревами. Не сказавши більше ані слова, прицмокнув до нав'юченого Гора, рушив вперед, прямісінько до засніжених полів, які простягалися за річкою Гривою.

Гібді і Неанталь, такі різні і водночас похмурі, довго стояли на місці, проводжаючи вершника поглядом, в яких читалася неприкрита тривога та неспокій.

Той, хто бореться з монстрами, повинен стежити за тим, щоб під час цього процесу він сам не став монстром. Якщо Ви досить довго вдивляєтесь в безодню, прірва буде дивитися назад у Вас.

І стану я світлом в кінці тунеля…Стану пророком Добра та справ гідних! Підніму свій меч проти чудовиськ, що людям противні. І стане кров їхня литися до тих пір, поки не винищу Зло я мечем своїм! Слався честь та відвага, яка веде людство до спасіння!

Тиша, яка до цього панувала у величезній залі, порушилася гучними кроками. Оббиті металом чоботи видавали такий звук, наче залою чвалував велетень, а то й титан. Людина, до якої прямував порушник тиші, здивування не видавала.

— Роттенель, — сказав не повертаючись чоловік, вбраний у довгу синю мантію із широким воротом, — довго ж тебе не було.

Роттенель Дрегінаре вклонився, хоча чоловік у мантії міг того й не бачити. Провівши нервово рукою по лисій голові, новоприбулий монотонно та без дозволу розпочав доповідати.

— Фалмін із Мальгарда дійшов до порту Аден, що у Скйордлігу. Перетнув Люте море на дракарі, капітан якого має ім'я Стіггі Льодяний Вітер. Чаклун йде сам, без супроводу, якщо не враховувати коня, кличка якому — Гор. Чорна масть, із породи…

— Кінь мене не цікавить, Роттенелю, — сказав чоловік, усе ще повернутий до доповідника спиною. — Факти про чаклуна та дитину. Швидко.

Лисий кахикнув, почухав шрам, що потворив його ніс та губи. Не любив, коли до нього так ставилися, але із людиною, що стояла навпроти, краще було не жартувати. Це знали усі.

— Чаклуна востаннє бачили біля мису Беньйор.

— А далі? — запитала спина в синій мантії.

— Слід було втрачено через заметілі та непогоду.

— Що із дівчиною?

— Надані вами координа були правдиві, пане. Однак є проблема.

Настала пауза, від якої у Роттенеля засвербіло в паху, а чародій напружився, наче струна.