Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Ерагон похнюпився. Він і подумати про таке не міг, але дракон безперечно мав рацію.

«Тепер ми не зможемо захопити його зненацька… У нас більше нема таємниць», — скрушно сказав Вершник Сапфірі.

«Життя аж кишить таємницями, — заспокоїла його Сапфіра. — І ми зуміємо вигадати щось таке, чого він ніколи не зможе передбачити».

— А який зі смертоносних списів знайшов ти, Убивце Тіні? — ні з того ні з сього спитав Грімр байдужим тоном.

— Ніермен — Орхідею.

Кіт-перевертень закліпав очима. Ерагонові здалося, ніби той здивувався, хоч вираз його пики й залишився байдужий.

— Орхідею? Невже? Дуже дивно, що ти відшукав цю дивовижну зброю в такому юному віці…

— Це ж чому? — не втримався Джормандер.

— Ніермен сумнозвісссний, — прошипів Грімр і облизав ікла, показавши маленького рожевого язика.

Ерагон хотів спитати, що той має на думці, але тут у розмову втрутився Гарцхвог. Його голос лунав, мов шарудіння гальки, що її перекочували на узбережжі морські хвилі.

— Який це ще смертоносний спис, Вогнемечу? Часом не той, що поранив Сапфіру в Белатоні? Ми чули про нього багато разів, але чутки були якісь дивні.

Тільки тепер Ерагон згадав, що Насуада не пояснила ні ургалам, ні котам-перевертням, що являє собою Ніермен.

«Ну що ж… — подумав він, — нічого не вдієш».

І Вершник вирішив розповісти Гарцхвогу про Дотдаерт, змусивши всіх присутніх дати клятву прадавньою мовою, що вони ніколи не говоритимуть про чарівний спис із невтаємниченими особами. Дехто почав невдоволено буркотіти, але врешті-решт усі погодились, навіть кіт-перевертень. Можливо, спроба приховати Дотдаерт від Галбаторікса й була справжнім безглуздям, але Ерагон усе одно вважав, що розповідати про нього кому завгодно аж ніяк не годиться.

Коли останній із присутніх склав присягу, Вершник узяв слово.

— По-перше, — сказав він, — у нас є Дотдаерт. І це значно більше, ніж ми мали раніше. По-друге, я не збираюсь битися з Мертагом і Галбаторіксом одночасно і, власне кажучи, ніколи й не збирався. Діставшись Урубейна, ми виманимо Мертага з міста, а потім оточимо його, навіть якщо для цього знадобиться ціла армія включно з ельфами. Ми захопимо його в полон або вб’ємо, якщо він не захоче здаватися, — юнак обвів поглядом присутніх, намагаючись зрозуміти, чи справляють його слова належне враження. — По-третє, ви повинні вірити в це всім своїм серцем! Галбаторікса можна здолати, яким би могутнім він не був. Нехай він захищатиме себе тисячами заклять — у нас достатньо знань, щоб створити нове закляття, здатне його порішити. Можливо, його створю я, може, хтось із ельфів або з членів Ду Врангр Гата. Я знаю, Галбаторікс здається непереможним, але в кожній кольчузі можна знайти шпарину, щоб встромити туди свій кинджал і знищити ворога.

— Якщо це не вдалося зробити старим Вершникам, то які шанси є в нас? — спитав король Орин.

— Можливо, їх взагалі нема. У житті нічого не можна передбачити напевне, а у війні тим паче. Однак маги п’яти рас зобов’язані об’єднати свої зусилля й спробувати вбити його. Якщо в нас нічого не вийде — Галбаторікс буде правити стільки, скільки йому заманеться, — Ерагон розвів руки, тримаючи їх догори долонями.

У наметі запанувала мертва тиша.

— Дозвольте мені сказати, — несподівано озвався Роран зі свого кутка.

Присутні здивовано перезирнулись.

— Говори, Міцний Молоте, — дозволив Орик, хоч це й не дуже сподобалось королю Орину.

— А скажу я ось що, — почав Роран. — Ми пролили надто багато крові й сліз, щоб повертати назад. Наше повернення означатиме неповагу до загиблих воїнів, а також до тих, хто їх пам’ятає. Можливо, це буде битва самих богів, але я битимусь доти, доки боги не зітнуть мені голову, або доки я не постинаю голови їм. Дракон може вбити десять тисяч вовків, якщо ті нападатимуть поодинці, але, об’єднавшись, десять тисяч вовків пошматують дракона на клапті.

«Іще чого…» — пирхнула Сапфіра до Ерагона. Роран сумно посміхнувся й продовжив:

— До того ж, у нас є свій дракон. Вибір за вами. Але особисто я збираюсь дійти до Урубейна й кинути виклик Галбаторіксу, навіть якщо мені доведеться зробити це самому…

— Не доведеться, — перебила його Арія. — Я кажу це від імені королеви Ісланзаді. Наш народ підтримає тебе!

— І наш теж! — голосно вигукнув Гарцхвог.

— І наш, — кивнув Орик.

— І наш, — мовив Ерагон, сподіваючись, що його слова пролунають впевнено.

Запанувала тиша, і всі четверо звернули свої погляди на Грімра.

— Ну, ми теж будемо з вами, — зітхнув кіт, трохи повагавшись. — Хтось же має нечутно пробиратися крізь ворожі кордони… Гноми навряд чи з цим упораються, он як вони брязкають підковами своїх чобіт…

Орик звів брови, проте якщо й образився, то йому вдалося добре це приховати.

— Отже, усі ми продовжуємо шлях до Урубейна, — підсумував Орин і потягнувся за пляшкою, щоб наповнити свій спорожнілий кубок.

БЕЗКІНЕЧНИЙ ЛАБІРИНТ

Ерагон та решта учасників наради ще якийсь час обговорювали подальші практичні дії: зв’язок і звітність, тобто хто й кому має доповідати, розподіл обов’язків, перестановку захисних кордонів і вартових у таборі, щоб запобігти новим нападам Торнака чи Шруйкана, план здобуття нової амуніції й побутових речей для тих варденів, чиї пожитки згоріли або були розчавлені драконами під час бою. Під кінець наради всі присутні згодилися нікому не розповідати про те, що сталося з Насуадою, аж до наступного дня, бо зараз було значно важливіше дати воїнам перепочинок.

Залишалося ще одне питання, якого вони так і не ризикнули торкнутися: чи варто спробувати врятувати Насуаду. Усі розуміли, що зробити це можна лише після захоплення Урубейна. Але на той час Насуада вже може бути або мертва, або смертельно поранена, або назавжди прикута до Галбаторікса прадавніми заклинаннями. Тому учасники наради взагалі уникали цієї теми, так, ніби вона була заборонена.

Та як би там не було, думки про Насуаду вперто не покидали голову Ерагона. Принаймні щоразу, коли він заплющував очі, йому ввижалася одна й та сама жахлива картина: Мертаг б’є дівчину, потім її хапають лускаті лапи червоного дракона, який за мить важко здіймається в небеса. Цей спогад мучив Вершника й підточував його, ніби тяжка хвороба, і він нічого не міг із ним удіяти.

Після завершення наради Ерагон підкликав до себе Рорана, Джормандера й Арію. Вони мовчки ішли за ним аж до його намету.

— Гадаю, рада старійшин іще добряче попсує тобі кров, — мовив Джормандер. — Вони думають, що ти маєш менше досвіду в політичних питаннях, ніж Насуада, і спробують цим скористатися.

Довговолосий воїн виглядав аж надто спокійним, проте Вершник підозрював, що