Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Читаємо онлайн Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
руках зброї, жодного разу не потрапляв у серйозну бійку — хіба що подекуди жартома борюкався з Тіеном. Але затиснута в його п’ястках палиця була на своєму місці. Він сам був вражений тим, як чудово почувався в ту мить.

Джост закректав, знову спотикнувшись, і Кел розмахнувся, приміряючись заїхати тому по пиці. Він заніс палицю — і завмер. Рука Джоста, уражена його кийком, кривавила. Зовсім трішки, але то була кров.

Він завдав комусь болю.

Джост заревів і, похитуючись, випростався. Кел і ойкнути не встиг, як кремезніший підліток підсік його та звалив із ніг на землю, вибивши дух із грудей. Це роз’ятрило його ушкоджений бік. Долі забігали болекузьки: присмоктуючись до забитого місця, вони вкрили його суцільним помаранчевим шрамом, ласуючи Келовим стражданням.

Джост зробив крок назад. Кел лежав горілиць, відхекуючись. Його переповнювали несумісні емоції. Якусь мить тому, тримаючи в руках палицю, він почувався чудово. Неймовірно. І водночас обіч себе він бачив Ларал. Вона підвелася і, замість того щоби турботливо схилитися над ним, розвернулася й попрямувала до батькового маєтку.

В очах у Кела забриніли сльози. Скрикнувши, він перевернувся на живіт і знову вхопив палицю. Він не здасться!

— Ану облиш, — пролунав іззаду голос Джоста. Кел відчув у себе на спині щось тверде — черевик, що втрамбовував його в камінь. Джест вирвав дрючка з Келових пальців.

«У мене не вийшло. Я… програв». Він ненавидів це відчуття, ненавидів значно сильніше, ніж біль.

— Ти непогано тримався, — знехотя процідив Джост. — А тепер угамуйся, бо доведеться віддубасити тебе по-справжньому — а я цього не хочу.

Кел опустив голову, впираючись лобом у нагрітий на сонці камінь. Джост забрав ногу, і гомінка ватага хлопців подалася геть, шаркаючи черевиками по камінню. Кел через силу зіп’явся накарачки, а потому звівся на ноги.

Джост насторожено обернувся, стискаючи в руці палицю.

— Навчи мене, — попросив Кел.

Здивований Джост закліпав очима. Тоді кинув погляд на брата.

— Навчи мене, Джосте, — благав Кел, підступаючи до нього. — А я знечервлюватиму за тебе. Кожного дня по обіді в мене є дві години вільного часу. Упродовж них я робитиму твою роботу, якщо вечорами ти вчитимеш мене орудувати палицею — як-от твій батько тренує тебе.

Він повинен був навчитися. Повинен був знову відчути зброю в руках. Обов’язково мав перевірити, чи не була та неймовірна мить простою — хоч і щасливою — випадковістю. Джост повагався, але зрештою похитав головою:

— Не можу. Твій старий мене приб’є. Щоб оці твої ручки хірурга та всі покрилися мозолями? Так не робиться, — він відвернувся. — Іди своєю дорогою, Келе, а я піду своєю.

Кел довго стояв, дивлячись їм услід. Потім опустився на камінь. Постать Ларал виднілася вже доволі далеко. Кілька служників спускалися схилом, щоби завести її додому. Може, побігти їй навздогін? Бік так і не перестав боліти, а ще він злився на дівчину: це ж вона потягнула його до них. Та й, передовсім, Кел усе ще почувався присоромленим.

Він відкинувся назад на каміння. Усередині вирували емоції, і розібратися в них було нелегко.

— Каладіне?

Він обернувся, соромлячись сліз, що навернулися на очі, і побачив Тіена, який сидів на землі поряд нього.

— Давно ти тут? — роздратовано запитав Кел.

Тіен усміхнувся й поклав на землю камінчик. Тоді звівся на ноги й почимчикував геть, не реагуючи на окрики брата. Буркочучи під ніс, Кел натужно підвівся й підійшов, щоби підняти гальку.

Ще один звичайнісінький нікчемний камінець. Така була Тіенова манера — вишукувати їх, гадаючи, що вони неймовірно цінні. Удома в нього була ціла колекція такого добра. Причому він напам’ять знав, де знайшов кожен із них, і міг без запинки пояснити, що саме в ньому особливого.

Зітхнувши, Кел попрямував назад у бік містечка.

«Іди своєю дорогою, а я піду своєю».

Його бік пронизував пекучий біль. Чому він не вдарив Джоста, коли мав таку можливість? Чи міг він привчити себе не завмирати отак посеред бою? Він міг навчитися заподіювати біль. Чи не міг?

І чи хотів?

«Іди своєю дорогою».

Що робити людині, котра не знає, яка дорога її? Чи навіть куди вона хоче потрапити?

Зрештою він добувся до самого Гартстоуна. Десь із сотню чи близько того будинків розташовувалися рядами — кожен у формі клина, вістря якого вказувало в ту сторону, звідки налітали бурі. Збудовані з міцної деревини дахи були просмолені, щоби не протікали у дощ. З північного чи південного боків більшість будинків не мали вікон, зате фасади — повернуті на захід, у напрямку від стихії — були просто всіяні ними. Як і характер місцевої рослинності, життя тутешніх людей залежало від великобур.

Келова домівка стояла майже на околиці. Будинок лікаря був просторішим за більшість інших: він мав ширше чоло, що дозволяло вмістити операційну, до якої вів окремий вхід. Його двері якраз були нещільно закриті, тож Кел зазирнув усередину. Він очікував побачити свою матір, зайняту прибиранням, але натомість виявилося, що його батько вже повернувся з маєтку ясновельможного Вістіова. Лірін сидів на краєчку операційного столу, поклавши руки на коліна й похнюпивши голомозу голову. Окуляри він тримав у руці й загалом виглядав змученим.

— Батьку? — запитав Кел. — Чому ти сидиш у темряві?

Лірін звів погляд угору. Його обличчя було похмуре та відсторонене.

— Батьку? — перепитав Кел, починаючи хвилюватися.

— Ясновельможного Вістіова забрали вітри.

— Він мертвий? — Кел був настільки шокований, що забув про свій бік. Вістіов був невід’ємним складником їхнього містечка. Він не міг отак просто взяти й упокоїтись. А що ж буде з Ларал? — Але ж іще минулого тижня він навіть не хворів!

— Наш градоправитель ніколи не був здоров’яком, Келе, — сказав Лірін. — Врешті-решт Всемогутній кожного прикликає назад у Царство Духу.

— І ти нічого не зробив? — бовкнув Кел і відразу ж пошкодував про ці слова.

— Я зробив усе, що міг, — сказав його батько, підводячись. — Можливо, лікар із кращою підготовкою, ніж у мене… Що ж, жалем справі не зарадиш.

Він відійшов до стіни та зняв чорний чохол із лампи у формі кубка, наповненої діамантовими сферами. Вона відразу ж освітила кімнату, засяявши, мов крихітне сонце.

— Тож ми залишилися без градоправителя, — мовив Кел, беручись рукою за голову. — Адже сина в нього не було…

— Можновладці з Холінара призначать нам нового, — відказав Лірін. —

Відгуки про книгу Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: