Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Каладіне! — галасував Тіен. Він часто називав Кела повним ім’ям, хоч той і просив цього не робити. — Це він?
Кел став і собі спускатися із пасма валунів, ховаючи до кишені подарований камінець. Дорогою він проминув Ларал. Вона дивилася на захід, у бік маєтку своєї родини. Її батько був градоправителем Гартстоуна. Кел знову відчув, що не може відірвати від неї очей. Це її контрастне, двоколірне волосся було таким гарним!
Вона обернулася до Кела й насупилася.
— Ми тут зібралися полювати на лурґів, — пояснив він, усміхаючись і жестом вказуючи на Тіена. — Ходімо з нами.
— Щось ти раптом звеселився.
— Я й сам не розумію чому. Але почуваюся краще.
— І як він це робить, хотіла б я знати?
— Хто і що робить?
— Твій брат, — сказала Ларал, дивлячись у бік Тіена. — Він змінює тебе.
Тіенова голова якраз вигулькнула з-за каменів. Малюк нетерпляче махав рукою, аж підстрибуючи від хвилювання.
— Просто важко бути похмурим, коли він поряд, — промовив Кел. — Пішли. Ти хочеш подивитися на лурґа чи ні?
— Напевно, хочу, — зітхнувши, сказала Ларал і простягнула йому руку.
— А це ще навіщо? — запитав Кел, дивлячись на неї.
— Щоби ти допоміг мені спуститися.
— Ларал, з тебе кращий скелелаз, ніж із мене чи Тіена. Тобі не потрібна допомога.
— Зате так вийде ввічливо, дурнику, — не здавалася вона, усе наполегливіше пропонуючи свою руку. Зітхнувши, Кел узяв її, після чого Ларал, стрибаючи з каменя на камінь, одразу ж продовжила спуск, навіть не спираючись на неї та зовсім не потребуючи його допомоги.
«Останнім часом вона поводиться дуже дивно», — подумав хлопець.
Вони обоє долучилися до Тіена, який застрибнув у западину між кількома валунами. Малий збуджено тикав у щось пальцем. З розколини в одному з каменів проглядав жмут чогось білого й шовковистого — якісь тонесенькі ниточки, сплетені в клубок завбільшки з хлоп’ячий кулак.
— Моя правда, хіба не так? — допитувався Тіен. — Це він?
Кел підняв фляжку й линув трохи води, яка збігла краєм брили й потрапила на білий жмутик. Під імпровізованим дощем нитки´ розчинилися, і кокон розтанув, являючи очам присутніх маленьку істоту з гладкою брунатно-зеленою шкірою. У лурґа було шість лапок, якими він хапався за камінь, й очі по центру спини. Він вистрибнув із розколини, шукаючи комах. Тіен засміявся, слідкуючи, як той стрибає з валуна на валун, приклеюючись до них. Куди б ця істота не приземлилася, вона скрізь залишала по собі плями слизу.
Кел відкинувся на камінь, спостерігаючи за братом і згадуючи дні — не такі вже й далекі, — коли гонитва за лурґами здавалася більш захопливою справою.
— Ну, — мовила Ларал, склавши руки на грудях, — і що ти тепер робитимеш? Якщо твій батько спробує відправити тебе в Харбрант?
— Не знаю, — відказав Кел. — Лікарі не беруть в учні тих, кому ще немає шістнадцяти Ридань, тож у мене залишається час подумати.
У Харбранті вчилися найкращі лікарі та цілителі. Це було відомо кожному. Подейкували, ніби там більше лікарень, аніж таверн.
— Схоже, батько змушує тебе робити те, чого хоче він сам, а не чого хочеш ти, — зауважила Ларал.
— Але ж так чинять усі, — мовив Кел, чухаючи потилицю. — Інші хлопці не проти бути селянами, оскільки ними є і їхні батьки, а Рал щойно став новим містечковим теслярем. І не бачить нічого страшного в тому, що цим же займався і його батько. То чому б мені не стати лікарем?
— Я просто… — здавалось, що Ларал злиться. — Келе, якщо ти вирушиш на війну та здобудеш Сколкозбройця, то станеш світлооким… Тобто… Ай, усе це ні до чого.
Вона вгамувалася, ще тісніше схрестивши руки.
Кел і далі чухав потилицю. Вона й справді поводилася дивно.
— Я був би не проти податися на війну, зажити слави й таке інше. Передусім мені хотілось би побачити світу. Здійснити подорож іншими землями.
Він чув розповіді про екзотичних тварин, як-от гігантських ракоподібних чи співочих мурен. Про Ралл Елорім, Місто тіней, про Курт, Місто блискавиць.
Упродовж останніх кількох років він багато часу присвячував навчанню. Келова мати бідкалася, що в її хлопчика відбирають дитинство, змушуючи весь час дбати про майбутнє. Лірін доводив, що харбрантські лікарі дуже ретельно ставляться до прийому вступних іспитів, тому якщо Кел усерйоз збирається стати їхнім учнем, він повинен завчасу розпочати підготовку.
І, попри все, стати солдатом… Інші хлопці мріяли потрапити в армію, битися під проводом короля Ґавілара. Ходили чутки, ніби скоро має розпочатися війна із Джа Кеведом, причому не на життя, а на смерть. Що б він відчув, якби нарешті побачив декого з тих героїв, про яких оповідають легенди? Або воював пліч-о-пліч із великим князем Садеасом чи Далінаром Чорношипом?
Зрештою лурґ збагнув, що його ошукали. Він опустився на брилу, щоби зіткати собі новий кокон. Кел підняв із землі невеличкий гладкий камінчик і поклав руку Тіенові на плече, не даючи йому знову тицьнути в стомлену амфібію. Потому ступив крок уперед і двома пальцями злегенька штурхнув лурґа, щоби той перескочив з валуна на підготований для нього камінець. Тоді передав його Тіенові, який широко розплющеними очима дивився, як земноводне плело собі кокон: випльовувало мокру шовкову пряжу та, орудуючи крихітними лапками, обмотувало її навколо себе. Загерметизована сухим слизом, зсередини така оболонка була вологонепроникною, але дощова вода, потрапивши ззовні, знову розчинила б чохол.
Кел усміхнувся, тоді підніс до рота флягу й напився. Вода була прохолодною та чистою — в ній уже відстоявся крєм. Бо якщо ковтнути крєму — коричневої мулистої речовини, що випадала разом із дощем, — можна було завиграшки захворіти. Усі це знали, не лише лікарі. Воді завжди давали відстоятися з деньок, тоді зливали питну верховідку, а крєм пускали на гончарні вироби.
Лурґ нарешті закінчив свій кокон. Тіен одразу ж потягнувся за фляжкою.
Кел стримав його руку.
— Тіене, він стомився. І не буде більше стрибати туди-сюди.
— У-у.
Старший брат опустив фляжку, плескаючи меншого по плечу.
— Я посадив лурґа на
