Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
Спробувати? Скористатися атмосферою й аурою цього місця? Я б могла й сама впровадити себе у транс… Просто дивлячись на діамант.. Брісінґамен… Інтенсивно думаючи про те, як чудово він зіграв би свою роль у моєму мегаскопі…
Брісінґамен… Блищить, наче вранішня зоря, там, у темряві, у диму кадильниць і коптіння свічок…
— Йеннефер.
Вона підвела голову.
У храмі було темно. Сильно пахло димом.
— Я заснула? Пробач…
— Нема чого вибачатися. Ходімо зі мною.
Назовні нічне небо палало миготливим світлом, що змінювалося, наче у калейдоскопі. Полярне сяйво? Йеннефер аж очі протерла від здивування. Aurora borealis? У серпні?
— Чим ти в змозі пожертвувати, Йеннефер?
— Пробач?
— Чи готова ти пожертвувати собою? Своєю безцінною магією?
— Сіґрдріфо, — сказала вона зі злістю. — Не пробуй на мені тих натхненних фокусів. Мені дев’яносто чотири роки. Але сприйми те, прошу, як таємницю сповіді. Звіряюся тобі, тільки аби ти зрозуміла, що мене не можна сприймати як дитину.
— Ти не відповіла на моє запитання.
— І не маю такого наміру. Бо це містицизм, якого я не сприймаю. Я заснула на вашій молитві. Бо вона мене знудила й зморила. Бо я не вірю у твою богиню.
Сіґрдріфа розвернулася, і Йеннефер, сама того не бажаючи, зітхнула глибше.
— Для мене невіра твоя не дуже радісна, — сказала жінка з очима, сповненими рідким золотом. — Але чи невіра твоя щось змінює?
Єдиним, що Йеннефер була в змозі зробити, — то вдихнути.
— Прийде час, — сказала золотоока жінка, — коли абсолютно ніхто, навіть діти, не буде вірити у чародійок. Кажу це тобі злостиво і з розрахунком. У межах реваншу. Ходімо.
— Ні… — Йеннефер врешті вдалося переламати пасивне вдихання і видихання. — Ні! Нікуди я не піду. Досить цього! Це зурочення або гіпноз. Ілюзія! Транс! Я маю розвинені захисні механізми… Можу все це розвіяти одним-єдиним закляттям, так! Холера…
Золотоока жінка підійшла ближче. Діамант на її намисті горів, наче ранкова зоря.
— Ваша мова помалу перестає служити порозумінню, — сказала. — Стає мистецтвом для мистецтва, і що більше вона незрозуміла, то за глибшу й мудрішу вважається. Я б насправді вважала кращими ті часи, коли ви вміли лише «е-е» і «гу-гу». Ходімо.
— Це ілюзія, транс… Нікуди я не піду!
— Я не хочу тебе примушувати. Це було б соромно. Ти ж дівчина розумна й горда, маєш характер.
Рівнина. Море трав. Зарості вересу. Камінь, що визирає з того вересу, наче хребет причаєного хижака.
— Ти запрагнула моєї прикраси, Йеннефер. Не можу дати її тобі, не упевнившись спочатку щодо деяких справ. Хочу перевірити, що у тобі є. Тому я привела тебе сюди, на це місце, яке з незапам’ятних часів було місцем Сили й Могутності. Начебто ж твоя безцінна магія є всюди. Начебто досить лише простягнути руку. Ти не боїшся її простягнути?
Йеннефер не могла видобути зі стиснутого горла ані звуку.
— Сила може змінювати світ, — сказала жінка, яку не можна було називати на ім’я. — І, по-твоєму, вона є хаосом, мистецтвом і наукою? Прокляттям, благословенням і прогресом? А чи не є вона, випадково, Вірою? Коханням? Жертвуванням?
Чуєш? Співає півень Камбі. Хвиля б’є об берег, хвиля, яку пхає уперед ніс Нагльфара. Звучить ріг Гемдалля, що стоїть обличчям до ворогів на райдужній дузі Біфросту. Наближається Білий Холод, наближаються вихор і заметіль… Земля здригається від різких рухів Змія…
Вовк жере сонце. Місяць чорнішає. Є тільки холод і темрява. Ненависть, помста й кров…
На чий бік ти станеш, Йеннефер? Будеш ти на східному чи на західному краю Біфросту? Будеш із Гемдаллем чи проти нього?
Співає півень Камбі.
Вирішуй, Йеннефер. Вибирай. Бо тільки ж для того колись повернули тебе до життя, аби в необхідну мить ти могла зробити вибір.
Світло чи Темрява?
— Добро й Зло, Світло й Темрява, Порядок і Хаос? Це лише символи, насправді такої двополюсності не існує! Світло й Темрява є у кожному, трохи того й трохи іншого. Ця розмова безглузда. Безглузда. Я не піддаюся містицизмові. Для тебе й для Сіґрдріфи Вовк жере Сонце. Для мене настає затемнення. І нехай воно так і залишиться.
Залишиться? Що?
Вона відчула, як земля тікає в неї з-під ніг, як якась потворна сила викручує їй руки, ламає плечі у суглобах і ліктях, натягує хребта у катуванні strappado. Вона крикнула від болю, заборсалася, розплющила очі. Ні, то був не сон. Була вона на дереві, висіла, розіп’ята на гілках гігантського ясеню. Над нею, високо, кружляв сокіл, під нею, внизу, у темряві, чулося сичання змій, шурхіт лусок, що терлися одна об одну.
Щось заворушилося поряд із нею. По її напружених від болю руках проскочила білка.
— Чи ти готова? — запитала білка. — Чи ти готова на пожертвування? Чим ти готова пожертвувати?
— Я не маю нічого! — Біль засліплював і паралізував. — А навіть якби я мала, я не вірю у сенс такого пожертвування! Я не хочу страждати за мільйони! Я не хочу страждати взагалі! Ні за кого й ні для кого!
— Ніхто не хоче страждати. Але ж це стезя кожного. А дехто страждає більше за інших. Не обов’язково за своїм вибором. Справа не в тому, що страждання переноситься. Справа в тому, як саме воно переноситься.
* * *
Янку! Яночку!
Забери від мене ту горбату потвору! Не хочу на неї дивитися!
То твоя донька, так само як моя.
Справді? Діти, яких я сплодив, є нормальними.
Як ти смієш… Як ти смієш сумніватися…
То у твоїй ельфійській родині були чарівниці. Це ти скинула першу вагітність. Це через те. У тебе проклята ельфійська кров і лоно, жінко. Саме тому ти народжуєш потвор.
Це нещаслива дитинка… Така воля богів! Це твоя дочка, так само як моя! Що я мала зробити? Удушити її? Не перев’язувати пуповини? Що я маю зробити зараз? Винести її до лісу й там залишити? Чого ти, боги, від мене хочеш?
Тату! Мамо!
Геть, страховисько!
Як ти смієш?! Як смієш бити дитину? Стій! Куди ти йдеш? До неї, так? До неї?
Так, жінко. Я чоловік, можна мені заспокоювати бажання, де хочу й коли хочу, це моє природне право. А ти мені огидна. Ти й плід твого гнилого черева. Не чекай на вечерю. На ніч я не повернуся.
Мамо…
Чому ти плачеш?
