Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Поки це все. Якщо до завтра не переболіти — наші лікарі тобою зайнятися. — сказала беземоційно дріада.

— Я вдячний тобі. — гном ніяково і навіть якось сором’язливо глянув на молоду дівчину, викривив рот у подобі на усмішку, але то вийшло не дуже гарно через відстутність декількох зубів.

— Лягати спати, — сказала якоїсь миті дівчина, не звернувши увагу на подяку, після чого, не чекаючи Гібді, вляглася біля Фалміна, не соромлячись притулитися до нього своїм тілом. Рано вставати і йти далі, — заплющивши очі сказала лучниця, обійнявши Фалміна рукою.

Гібді, не знайшовши напарника або напарницю для нічного зігріву, вирішив притулитися позаду дріади. Повільно влігшись на м’яку землю, він обережно підповз до дівчини, а коли вона промовчала на це, притиснувся ближче. Він і справді відчув тепло, але за мить сталося те, чого гном ніколи не міг би передбачити у подібній ситуації.

«Чорт його забирай, скільки ж я був без жінки! — подумав він гарачкувато, відчуваючи, як міцнішає і твердне у нього між ногами, — Хай йому грець, навіть на неї встав…»

Не встиг він і слова сказати, як на його «активність» відреагувала дріада. Гном із важким зітханням відчув у себе між ногами вістря її кинджала і затамував подих. Дівчина лежала незворушно, однак легким натиском вістря дала знати, аби гном відсунувся трішки подалі.

— Доброї ночі. — сказала як ні в чому не бувало дріада.

— Доброї ночі, — видихнув полегшено Гібді, проклинаючи себе усіма відомомим прокляттями. «І про що ти думав!»

Коли серце заспокоїлося, а рани перестали нити, гном прислухався до шуму листя, яка діяло наче снодійне, і вже за мить він відчув потяг до сну. Але перед тим, як заплющити очі, почув тихенькі слова дріади.

— Як тебе звати, карлику? — спитала так монотонно, наче говорила уві сні.

— Гібдіральд. — спантеличено відповів він, — Можна просто — Гібді.

— Я є Янтаель.

— Ха, знав я одну дівку із таким ім’ям, а скоріше псевдонімом. В одному борделі. — він сказав це перед тим, як подумати, і вже чекав на киджал у себе на шиї, але замість цього почув лише зморений дівочий голос.

— Стулити рота й спати, гноме.

— Гаразд, зрозумів. Добраніч, Янтаель.

— Добраніч, Гібдіральде.

Прокинувся Гібді від звуку, схожого на гукання пугача. Він добряче виспався, але не бажав ні на мить розплющувати очі, але хтось грубо пнув його по нозі. Застогнавши і вилаявшись, гном привідкрив око, поглянув вгору й побачив Янтаель, яка в повному спорядженні, грізна та незворушна стояла над ним, дивлячись прямо у вічі.

Як відмітив одразу Гібді, у неї були неймовірно великі очі, якими, за його переконаннями, можна було світити в темряві. Обличчя все ще було вкрите фарбою, але навіть не дивлячись на це, виглядала вона на світлі дуже молодо.

— Вставати, гноме, час йде, а наша мати чекати вас, — вона ще раз пнула його, остаточно пробудивши від сну. — Твій друг погано, поквапся.

Глянувши на Фалміна, гном жахнувся. Обличчя його товариша було синьоватого відтінку, а пальці рук білі, як молоко.

— О боги, він помер? — зі сльозами на очах запитав рудобородий, поклавши руку на холодний лоб друга.

— Дурний, — шикнула дріада. — Мало часу, життя йде від нього, але все ще жити, тому поквапся.

Гібді, кивнув, витер сльози, взявся за Фалміна, аби покласти його на спину коня, але Янтаель зупинила його різким рухом.

— Ні, клади його туди, — вона вказала рукою на зроблені із листя та гілля ноші, в які був впряжений Гор.

Гном слухняно закинув Фалміна на плече, поклав на ноші. Він поглянув навколо в пошуках інших лучниць, які ще нещодавно супроводжували його і Янтаель. Проте вони були самі, покинуті в лісі на милість матері Неанталь

— Янтаель, — покликав гном дівчину, яка саме порпалася в якомусь кущі неподалік, зриваючи свіжі плоди, — будемо вирушати?

Дріада спокійно відірвалася від роботи, встала попереду коня і взявши його за вудила, повела вперед. Позаду їхала ноша із Фалміном, який всю ніч марив і кричав у сні. Янтаель казала, що чаклуну стає гірше, і що ці почвари повільно забирають його із собою. Гном відреагував на це стиснутими кулаками та зціпленими від безсилля зубами.

Весь шлях він думав про спалене село. Про сім'ю Баварів, яка згоріла в тому страшному вогні. А також істот, які здавалися страшним сном. В Гібді було так багато запитань, що розривалася голова, але зараз життя Фалміна було на першому місці.

Вони пройшли вздовж довгого струмка, який біг у бік річки. Потім попереду з'явилися височезні ялини й сосни, повітря стало дуже свіжим і живим.

Янтаель підійшла до першої сосни на своєму шляху, ніжно, навіть обережно поклала руку на дерево й тихенько зашепотіла. Дерева у відповідь на це загуділи, перешіптуючись між собою. Гном почув якісь тихі голоси, що вихором пронеслися вздовж дороги із дерев, по якій вони повинні були пройти.

— Янтаель, це лише я почув? — підозріло спитав коротун, погладжуючи шию Гора, який спокійно віз свого господаря.

— Ні, це чути всі, у кого у серці бути доброта. Клери перешіптуватись між собою, передаючи