Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Alhe! — крикнула дріада, миттєво поклавши стрілу на лук і натягнувши тятиву, цілячись прямо в обличчя гному, який якоїсь миті став до неможливості байдужим.

«Давай, лісна лярво, шмальни у мене стрілою. Але ж, суче плем’я, врятуйте Фалміна!»

Вона повільно підійшла ближче, не зводячи при цьому очей зі спокійного обличчя гнома і Фалміна, який був без свідомості. Підійшла, подивилася на них, напевно, роздивляючись обличчя. Гном уже було почав молотися Радану за упокій душі своєї, але і цього рано списав себе із рахунків.

Дріада, роздивившись обличчя чаклуна, зробила крок назад. У темряві не можна було побачити її очей і міміку, але гному здалося, що дівчина налякана Фалміном ще більше, аніж істотами, які тільки що були біля лісу.

— Agna, Ruel, ek'lae fa, heae ro’on!

Одразу після слів дріади, яка прокричала це гучно й чітко, із гущавини лісу вийшло ще дві схожих на неї лучниці. У кожної була та ж зброя, що й у подруги. Отже, якщо до цього у тверду макітру гнома і закрадався план втечі від однієї дріади, то від трьох лучниць йому ніколи не втекти, тим паче в лісі або через річку. Трішки помізкувавши, він вирішив спробувати ще раз, хоча і знав, що може отримати стрілу в око.

— У мене поранений товариш, негайно потрібна допомога або він помре, — на цей раз лучниці мовчали, тому гном, все ще переборюючи біль і тремтіння в голосі, продовжив. — За нами гналися ці істоти, яких ви бачили. Ми не вороги.

Всі троє дівчат почали перешіптуватися, при цьому розмахуючи енергійно руками й іноді з криками націлюючи лук на гнома, у якого від довгого перебування в сідлі дупа свербіла і боліла наче проклята зараза.

— Я не знати твій товариш і тебе, — сказала грубим голосом одна із лучниць, вказавши луком на Фалміна. — Якби вирішувати я, то вбити вас обох, але не я вирішувати, а матір Неанталь.

Сказавши це, дівчина одразу взяла Гора за вудило й повела до лісу, інші крокували позаду. Гном здогадувався, що луки зараз цілилися йому в спину, а тому не робив зайвих рухів, довіривши своє життя незнайомій, але, схоже, могутній в цих краях матері Неанталь. Фалмін застогнав, гном одразу сполохався, підхопив його голову, яка відкинулася назад.

— Води, прошу вас, дайте води!

Йому мовчки простягнули якусь круглу річ із дерева, схожу на флягу. Прийнявши її і подякувавши, він налив напою Фалміну у рот, від чого той застогнав ще раз.

— Він не вижити, здохнути по дорозі, — сказала провідниця, яка йшла попереду. — Зупинитися тут на ніч, йому потрібен вогонь і вода.

Гном у відчаї поглянув навколо, в надії побачити бодай щось схоже на якусь будівлю чи накриття, під яким можна було сховатися, але всюди був лише морок і ліс. Невдовзі вони перетнули першу лінію лісу і вийшли на велику галявину, яку накривали мільйони гілок з листям, роблячи це місце й справді незвичним.

— Як називається це місце? — запитав гном, у якого попри поранення та біль ще залишилися сили для подиву. — Ніколи не бачив подібного.

— Галявина Сеаль Тра-а-Арт, — просто відповіла дівчина, яка вела коня за вудило й час від часу поглядала навколо, наче чекаючи на когось. — Ця галявина бути улюбленим місцем для мене й сестер, тут тихо й спокій, тому часто бувати тут.

Вона підійшла до східного краю галявини, жестом показала Гібді, аби той зліз. Гном повільно, стиснувши від болю зуби, не без зусиль закинув собі на плече Фалміна. Поклав друга на білу від снігу й м'яку, наче шовк, траву. Молода дівчина присіла поруч, гном не зміг прочитати якісь емоції на її обличчі. Чи то через чорну фарбу, або ж вона вміло собою володіла.

— Ти ж дріада? — раптово для себе запитав рудобородий, на що отримав грізний погляд дівчини. Він не був із лякливих, але погляд дріади на мить змусив його пожалкувати про свій довгий язик. Однак замість гніву, дівчина спокійно відповіла:

— Я є одна із хранительок цей ліс, — вказала широким жестом на найближчі дерева, наче намагаючись цим показати гному неосяжність лісу. — Я і мої сестри тут головні.

— Не думав, що колись побачу вас, адже кажуть…

— Багато говорити — отримувати стрілу в око, — спокійно відповіла дівчина, відвівши погляд від гнома, даючи цим знати, що розмова завершена.

Вона оглянула Фалміна, бліде обличчя якого було видно навіть у темряві. Дістала з маленького мішечка якусь траву і поклала її поруч із пораненим.

— Що ти робиш? — занепокоївся Гібді, протерши спітнілий лоб брудною рукою.

Дівчина мовчки взяла два камінчики і, декілька раз чиркнувши, вибила вогонь, підпалила траву і підклала її ближче до Фалміна.

— Це — гаара, дим нашого лісу, лікувати буде твого друга, тоді може не помре, як собака.

— Не дуже ти і ввічлива, — буркнув Гібді, якого трішки дратувала надмінність та ворожість дріади. Але могло бути значно, значно гірше.

Він нагнувся, аби понюхати, як пахне ця трава і з подивом для себе відмітив, що пахло чимось подібним до калини та кропиви.

— Я б не хотів здатися нахабою, однак мені також не завадить перев’язати руку і чимось помастити ребра. — сказав Гібді крізь стиснуті зуби, коли відчув гостру біль в ребрах.

Дріади мовчки, майже беземоційно допомогли йому зняти верхній одяг, оглянули і констатували про декілька переламаних ребер та вивих плеча. Гном плювався і