Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
– Справді? Круто. Знаєш, кого я зустрів у…
Він зупинився й поглянув на неї; обличчя в нього закам’яніло, а очі уважно вивчали її. Серце у Френ здригнулося, коли вона помітила, як він насторожився.
– Що ти сказала?
– Я вагітна.
Вона усміхнулася йому й знову сплюнула. Яскраво-червоним.
– Ну в тебе й жарти, Френні, – невпевнено мовив він.
– А я не жартую.
Він просто дивився на неї. Трохи згодом вони рушили далі. Коли вони йшли стоянкою, Ґас вийшов із будки й помахав до них. Френні махнула у відповідь. Джессі теж.
* * *Вони зробили зупинку в «Дейрі Квін»[15] біля автомагістралі № 1. Джесс узяв колу й задумливо попивав її, сидячи за кермом «вольво». На прохання Френ він купив їй «Банановий мегачовен», тож вона сперлася на дверцята й черпала ложкою горіхи, кленовий сироп та ерзац-морозиво «Дейрі Квін». Їх розділяло два фути.
– Знаєш, – заговорила вона, – морозиво в «Ді-К’ю» – самі бульбашки. Чув про таке? Більшість людей навіть не здогадується.
Джесс дивився на неї й нічого не казав.
– А правда криється в тому, – вела далі Френ, – що їхні автомати для морозива – то лише велетенські машини з виробництва бульбашок. Ось чому морозиво в «Дейрі Квін» таке дешеве. Нам розповідали про це на теорії бізнесу. Зняти хутро з кота можна безліччю способів.
Джесс дивився на неї й нічого не казав.
– Тож якщо хочеться справжнього морозива, мусиш іти до спеціалізованого кафе «Дірінг Айс Крім»,[16] а це…
Френ розревлася.
Джесс ковзнув до неї сидінням і обійняв дівчину за шию.
– Френні, не треба. Будь ласка.
– Мій «Мегачовен» протікає, – сказала вона, усе ще рюмсаючи.
Знову з’явився носовичок, і Джесс заходився витирати морозиво. Коли він із цим покінчив, вона вже не плакала, однак продовжувала шморгати носом.
– «Банановий мегачовен» із «Кривавим соусом», – сказала вона, дивлячись на нього червоними очима. – Гадаю, у мене більше не полізе. Пробач, Джессе. Викинеш?
– Звісно, – сказав Джесс на автоматі.
Він забрав у неї морозиво, виліз з автомобіля й кинув недоїдок у смітник. Дивна в нього хода, думала Френ. Ходить так, наче його копнули між ніг – туди, де в хлопців болить найсильніше. У певному розумінні саме туди йому й поцілили. Та коли поглянути на це з іншого боку, після того як він позбавив її цноти на пляжі, вона рухалася так само. Френні тоді почувалася так, наче в дитинстві, коли від пелюшок виступали попрілості, тільки гірше. Однак попрілості ще нікого не запліднювали.
Джесс повернувся та сів у машину.
– Що, справді, Френ? – раптом спитав він.
– Так, справді.
– Як так сталося? Я гадав, ти на пігулках.
– Ну, по-перше, хтось у відділі контролю за якістю на старому доброму заводі «Овріл» міг заснути над кнопкою, поки конвеєром ішли браковані пігулки, зокрема мої; по-друге, може, вас, хлопців, годували в їдальні чимось таким, що зміцнює сперму; по-третє, я могла забути, що не ковтнула пігулку, а потім забути, що забула.
Вона всміхнулася йому такою силуваною, натягнутою та блискучою усмішкою, що він навіть трішки відсахнувся.
– Чого ти так казишся, Френ? Я ж просто спитав.
– Ну, я можу відповісти на твоє запитання інакше: того теплого квітневого вечора ти удванадцяте, утринадцяте або ж учотирнадцяте вставляв свій член у мою піхву й кінчав, таким чином вивергаючи в мене сперму, що складалася з мільйонів…
– Припини, – перервав він її. – Тобі не варто…
– Що не варто?
Зовні вона здавалася кам’яною, та в душі перелякалася. Вона передбачала різноманітні варіанти розвитку цієї сцени, однак такого серед них не було.
– Не варто так казитися, – кволо проговорив він. – Я не збираюся тебе кидати.
– Я знаю, – сказала вона вже лагідніше.
Цієї миті Френ могла зняти його руку з керма й зімкнути тріщину, що пробігла між ними. Та вона не могла змусити себе це зробити. Він не мав права на те, щоб його втішали, – байдуже, яким прихованим і несвідомим було це прагнення. Зненацька вона зрозуміла, що так чи інакше смішки та веселощі на деякий час скінчилися. Від цього їй знову захотілося плакати, і вона похмуро притлумила сльози. Френні Ґолдсміт, дочка Пітера Ґолдсміта, не збиралася сидіти на паркінгу «Дейрі Квін», виплакуючи свої тупі очі.
– То що ти хочеш робити? – спитав Джесс, дістаючи цигарки.
– А ти що хочеш робити?
Він запалив сірник, і на хвильку, якраз коли дим злинув над цигаркою, вона чітко побачила, як на його обличчі за панування змагаються хлопчик і дорослий чоловік.
– От чорт, – мовив він.
– А ось які варіанти бачу я, – сказала Френні. – Ми можемо одружитись і залишити собі дитину. Ми можемо одружитись і віддати дитину до притулку. Або ж не одружуємось і лишаємо дитину. Або…
– Френні…
– Або ж не одружуємось і позбуваємося дитини. Ще можу зробити аборт. Я все перелічила? Чи щось пропустила?
– Френні, невже не можна просто поговорити?…
– А ми вже розмовляємо! – гаркнула вона. – У тебе була можливість, і ти сказав «От чорт». Твої слова. Я щойно окреслила весь спектр вибору. Звісно, у мене було трохи більше часу на роздуми.
– Хочеш цигарку?
– Ні. Це шкодить дитині.
– Та чорт забирай, Френні!
– Чого ти кричиш? – тихо сказала вона.
– Бо здається, що ти вирішила довести мене до ручки, – зірвався Джесс, та наступної миті опанував себе. – Пробач. Просто я не бачу в цьому своєї вини.
– Не бачиш? – вона зиркнула на нього, звівши брову. – Уздріть: це ж непорочне зачаття.
– От нащо так дуріти? Ти ж казала, що приймаєш пігулки. Я повірив тобі на слово. Невже я помилився?
– Ні. Не помилився. Та справи це не міняє.
– Певно, що ні, – похмуро сказав він та викинув недокурену цигарку. – То що ж нам робити?
– От знову ти мене питаєш, Джессі. Я ж щойно перелічила тобі можливі прийнятні варіанти. Думала, може, у тебе є якісь ідеї. Є ще самогубство, та його ми не розглядаємо. Тож обери одну з інших позицій, і ми її обговоримо.
– Одружимося, – сказав він несподівано сильним голосом.
У нього був вигляд чоловіка, який вирішив, що найкращий варіант розв’язати гордіїв вузол – розрубати його просто посередині. Повний уперед! І замкніть скигліїв у трюмі!
– Ні, – мовила вона. – Я не хочу виходити за тебе.
Його фізіономія перемінилася так, наче обличчя трималося на невидимих болтах і кожен із них відкрутили на півоберта. Усі м’язи обвисли. Вигляд у нього був таким підступно комічним, що Френ мусила потерти надкушеним язиком об тверде піднебіння, аби не захихотіти
