Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Я не відриваю очей від виходу, що вабить свободою, тому, коли об щось спотикаюся, не можу втриматися від раптового тихого зойку.

Перевівши погляд під ноги, затикаю рот кулаком, щоб не закричати ще голосніше. Прямо на моєму шляху лежить, розкинувши руки в сторони блідий Ловар. А під його головою розтікається кривава калюжа, що здається в напівтемному приміщенні майже чорною. Притискаюся майже впритул до стіни склепу і акуратно, намагаючись не доторкнутися до бездиханного тіла, оминаю його. У мені зараз борються дві моїх іпостасі. Одна волає, що я, як лікар маю хоча б перевірити чи дихає людина, а друга нагадує, хто винен в тому, що я тут опинилася, і що буде, якщо він прийде до тями.

Перемагає голос розуму, і туша Родеріка залишається лежати на підлозі недоторканною, а я, трохи повагавшись, роблю крок в темряву, в останній момент, витягнувши зі стіни найближчий світильник.

Коридор висвітлюється буквально на пару ярдів, і створюється відчуття, що я пірнаю в порожнечу. Невеликий круглий п'ятачок світла, в якому я бовванію неприкаяною постаттю, як кліткою оточує вузьким задушливим мороком. Галерея веде весь час вперед, без відгалужень і бічних ходів. Я постійно намагаюся дивитися перед собою і ніяк інакше, просто боячись навіть уявити що там за межею рятівного світла. У цій задушливій темряві майже повністю стирається відчуття часу. Лишень по тому, як втомилися і ниють ноги, розумію, що йду досить-таки давно.

Вже майже зневірившись вибратися, ледь не падаю на землю, повністю втративши здатність рухатися. Але раптово, далеко попереду помічаю помаранчеву точку, що світиться. Вона дороговказною зіркою осяває шлях, і у мене відкривається друге дихання.

Вихід, нарешті вихід!

Мало не біжу назустріч сяючій цятці, забувши про втому і біль, не турбуючись більше про тишу і обережність, не звертаючи уваги, на сукню, що плутається в ногах. Зірочка стає все ближче і ближче, спалахує як маленька пожежа, розширюючись до напівкруглого отвору, і нестримно вабить мене туди, до світла.

Сповнена надії на порятунок, безстрашно ступаю туди і завмираю на вході, відчуваючи, як сили знову покидають мене.

Світильники на стінах знущально підморгують, колишуться язичками полум'я, а посеред просторої печери непорушною глибою височить на постаменті саркофаг. Навіть туша Ловара лежить все також нерухомо на землі, ні на йоту не помінявши своє положення.

Я прийшла туди, звідки так поспішно втікала…

З відчайдушною злобою розвертаюся спиною до склепу і знову крокую в темінь коридору. Йду все тим же шляхом, на цей раз уважно оглядаючи стіни, сподіваючись помітити якусь іншу дорогу. Покійні предки О'Ши, які сумирно лежать у нішах, більше мене не лякають. І через деякий час вона показується. Вузький, маленький коридорчик скромно причаївся праворуч від мене, між, судячи з табличок над нішами, усопшими Браяном і Ліанною О'Ши. Не замислюючись, протискуюсь в нього. І втішаю себе думкою, якщо прохід стане занадто вузьким, тут же поверну. Проте він навпаки незабаром розширюється і стає повноцінною галереєю. Стрімко крокую по ній і через деякий час повертаю за ріг для того, щоб знову впертися у вхід в склеп Гіллаганна.

Раз по раз я роблю спроби вирватися з цього зачарованого кола, але куди б я не йшла, мій шлях закінчується ненависної печерою. Мені хочеться вити, кричати, битися в істериці від безнадії, трощити все підряд, але я просто сідаю на землю біля стіни і обхоплюю себе за плечі. Тіло б'ють дрижаки. Розумію, що поступово замерзаю в цій холодній мовчазній усипальниці. Залишки сил, які з'явилися завдяки злості і упертості, я витратила на останню найвідчайдушнішу спробу. Тоді мені довелося буквально повзти по вузькому лазу, ризикуючи застрягти без можливості повернутися назад і навіки померти, затиснутій з усіх боків шорсткими стінами кам'яної кишки.

Світильник, який я тримаю в руках, кліпнувши останній раз, гасне, хоча його брати досить-таки успішно продовжують освітлювати склеп.

─ Ну що, набігалася, моя мила? ─ зовсім поруч звучить знайомий голос.

Але в цей раз нічого крім апатії я не відчуваю. Мені навіть не потрібно підіймати голову, щоб дізнатися, хто говорить. Саме його останні слова я чула перед тим, як втратити свідомість і прокинутися вже тут.