Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я відклав карти. Однак вони змінили напрямок моїх думок.

Зібравши закривавлений одяг Люка, я швиденько обшукав його. Переглянув колоду Козирів, яку дістав з бокової кишені. Там побачив карти, намальовані олівцями. Виконані вони були в тому ж стилі, що й ті, які я охрестив Козирями Долі. Додав до колоди карту зі своїм зображенням, що була затиснута в руці Люка, коли я його козирнув.

А колода ця виявилася дуже цікавою. Там були карта Джасри і карта Віктора Мелмана. Також — карта Джулії та незавершена карта Блейза. Одна карта зображала кришталеву печеру, а інша — старе помешкання Люка. Зустрілися також дублікати карт із власне Козирів Долі. На одній був палац, якого я не міг упізнати, на іншій — один з моїх старих приятелів, а також блондин у зелено-чорному вбранні зі зморшкуватим обличчям, а ще стрункий рудоволосий чоловік у брунатно-чорному одязі й жінка, так на нього схожа, що вони здавалися родичами.

Дивно, але ці дві останні карти були виконані в іншій манері, навіть, найімовірніше, іншою рукою. Поміж усіх я не знав лише блондина, але, враховуючи його кольори, підозрював, що це міг бути старий приятель Люка, найманець Далт. Були також три окремі спроби створити щось схоже на Колесо-Привид. Жодна з них, я б сказав, не виявилася цілковито вдалою.

Я почув, як Люк щось пробурмотів. Його очі були розплющені, і він пронизливо дивився на мене.

— Заспокойся, — сказав йому. — Ти у безпеці.

Він кивнув й заплющив очі. За кілька хвилин знову розплющив їх.

— Гей! Мої карти, — кволо промовив.

— Гарна робота, — я усміхнувся. — Хто їх зробив?

— Я, — відповів Люк. — Хто ж іще?

— Де ти навчився?

— У батька. Він був справжнім майстром щодо цього.

— Якщо ти здатен це робити, то мав пройти Лабіринт.

Він кивнув.

— Де?

Якусь мить Люк уважно дивився на мене, потім ледь знизав плечима і здригнувся від болю.

— Tip-на Ног’т.

— Це твій батько взяв тебе туди й провів крізь нього?

Знову кивок.

Чому б не дотиснути, поки мені фортунить? Я витягнув карту.

— Це Далт, — сказав я. — Здається, ви разом із ним були бойскаутами?

Він не відповів. Глянувши на нього, я побачив зіщулені очі й насуплені брови.

— Ніколи не зустрічався з ним, — додав я, — але впізнаю кольори, а також знаю, що він із твоїх країв, поблизу Кашфи.

Люк, посміхнувшись, зауважив:

— У коледжі ти теж завжди виконував домашні завдання.

— І зазвичай вчасно, — додав я. — Але за тобою не встигаю. Не можу знайти Козир для Вежі Чотирьох Світів. А ось хтось, кого я не знаю.

Я підняв Карту тендітної леді та помахав перед ним.

Він посміхнувся.

— Знову я втрачаю сили та дихалку, — пробурмотів Люк. — Ти був у фортеці?

— Авжеж.

— Недавно?

Я кивнув.

— Ось що я тобі оповім... — нарешті продовжив Люк. — Розкажи мені, що ти побачив у фортеці і як дізнався про деякі мої таємниці, а я поясню тобі, хто вона така.

Я швидко прикинув, що можна йому розповісти усе так, аби він не дізнався чогось, чого він і сам досі не знав.

Тому я запропонував:

— Давай у зворотному порядку.

— Гаразд, — погодився він. — Леді — це Санд.

Я так пильно витріщився на карту, що відчув початок контакту. Приглушив його.

— Давно зникла, — додав Люк.

Я витягнув карту з зображенням схожого на неї чоловіка.

— Тоді це, мабуть, Делвін?

— Точно.

— Ці дві карти робив не ти. Вони намальовані не в твоєму стилі, й, очевидно, спочатку ти взагалі не міг знати, як вони виглядають.

— Ти спостережливий. Їх намалював мій батько ще за важких часів. Хоча йому ці карти теж не допомогли б.

— Теж?

— Вони не дуже бажали посприяти мені, попри своє невдоволення цими місцями. Вважай, що карти вийшли з гри.

— Цими місцями? — перервав я його. — Як гадаєш, де ти перебуваєш, Люку?

Його очі розширилися. Він окинув кімнату поглядом.

— У таборі ворога, — відповів. — Я не мав вибору. Це ж твоя кімната в Амбері, так?

— Не так, — відповів я.

— Не дражни мене, Мерлю. Ти схопив мене. Я — твій в’язень. То де я?

— Ти знаєш, хто така Вінта Бейль?

— Ні.

— Вона була коханкою Каїна. Це — її родинний сільський маєток. Вона десь неподалік, у вітальні. Може, навіть стоїть за дверима. Мені здається, вона запала на мене.

— Овва! А вона крута дамочка?

— Надто.

— А що це ти виробляєш, гостюючи у неї відразу ж після похорону? Виглядає таке не вельми пристойно.

— Ха! Якби не ти, не було би взагалі ніякого похорону.

— От тільки не треба мені цього лайна і благородного обурення, Мерлю. Якщо б він убив твого батька, Корвіна, невже б ти не жадав помститися?

— Це нечесно. Мій батько не робив усього того, що накоїв Бранд.

— Може, так, а може, й ні. Але якщо б і робив... Навіть тоді. Невже би ти не намагався дістати Каїна?

Я відвернувся.

— Дідько його знає, — сказав йому нарешті. — Це надто туманне припущення.

— Ти би зробив це. Я тебе знаю, Мерлю. Я впевнений, що зробив би.

Я зітхнув.

— Можливо, — погодився. — Можливо, я б таке й утнув. Але на цьому зупинився б. Я б не став ганятися за рештою. Не хочу ранити твоїх почуттів ще більше, але твій старий був психом. Маєш це знати. А ти не псих. Я знаю тебе не гірше, ніж ти мене. І свого часу думав над цим. Розумієш, Амбер визнає особисту вендету. Твій випадок підпадає під помсту одній особі. І смерть сталася навіть не в Амбері. Тож, якщо Рендом справді шукав би для тебе виправдання...

— З якого це дива він би так чинив?

— Бо я поручився б за твою чесність у іншому.

— Облиш, Мерлю...

— Ти маєш класичний випадок захисту в справі про вендету: син мстить за смерть батька.

— Не знаю... Агов, ти намагаєшся зіскочити з пояснень, які мені обіцяв.

— Ні, але...

— Отже, ти був у Вежі Чотирьох Світів. Що ти там винюхав,