Скляне прокляття - Томас Тімайєр

— А ти один такий?

— У твоєму світі — так. В інших — ні. — Хлопчик-гігант указав на небо. — Я маю дуже багато братів і сестер, які мешкають у космічних сферах. Ми шукаємо спільності та єдності. Декому з них щастить, і вони опиняються в таких густонаселених світах, як ваш. Ось і я, нарешті, виявився таким щасливчиком.

Оскар теж усміхнувся. Він має бути разом із ними. В присутності цієї істоти весь світ раптом засяяв райською красою. Так, йому дуже хочеться бути з ними…

Аж тут він згадав про Шарлотту. Що ж вона робитиме, якщо його більше не буде поряд із нею? Чи сумуватиме за ним? Перед його внутрішнім поглядом постало згорьоване обличчя коханої — і воно повернуло його до дійсності.

— Чого ти хочеш від нас? — запитав він, ледве промовляючи слова.

Хлопчик злегка нахилив голову і з висоти свого зросту подивився просто в очі Оскару.

— Хіба ти ще не зрозумів? Я тут, щоб з’єднатися з тобою. І не лише з тобою, а і з усіма живими істотами на цій планеті. Я маю багато про що вам розповісти. Дуже багато. Про Всесвіт, про інші зірки та планети, про всі світи, що їх я і мої брати й сестри відвідали колись під час своїх нескінченних подорожей. Адже, як я встиг зрозуміти, ви вважаєте, що, крім вас, інших розумних істот у Всесвіті не існує. Проте це зовсім не так. Розум розсіяно скрізь більш-менш рівномірно. Зараз ви — неначе вогнище серед ночі. Та, з’єднавшись зі мною, люди більше ніколи не будуть самотніми. Ніколи, розумієш?

Оскара охопило дивовижне відчуття. Голова йшла обертом. Йому здавалося, що він зробився легким, майже невагомим, і водночас, що якась частина його «я» відділилася від тіла.

— А якщо ми цього не хочемо?

Хлопчик здивовано скинув угору брови. Оскару ще ніколи не доводилося бачити такого бездоганно симетричного обличчя.

— Що ти маєш на увазі?

— А якщо нам немає діла до ваших вигадок про спільність? Якщо світ, у якому ми живемо, подобається нам таким, який він є? — При цьому Оскар знову подумав про Шарлотту і про те, яким щасливим він іноді почувався у своїй реальності.

— Але ж ви глибоко нещасливі, і я це відчуваю. В глибині ваших душ жевріє прагнення до захищеності й гармонії. Вам потрібні родини, материнське тепло, кохання й іще багато іншого. І далеко не кожний має все це.

Оскар відчував, як його тілом починає розливатися приємне тепло. Воно піднімалося від кінчиків пальців ніг усе вище й вище. Він неначе за одну мить перемістився в теплу печеру — і водночас дуже ясно зрозумів, що хлопчик здатний маніпулювати його почуттями.

Оскар зосередився й примусив себе повернутися до дійсності.

— Певна частина наших душ сумує, це правда, — сказав він. — Проте інша прагне волі. Щоб почуватися справді щасливими й задоволеними, нам іноді конче необхідно побути сумними й самотніми. Все це разом і робить нас такими, як ми є, живими людьми. Якщо забрати в нас те чи інше, ми втратимо половину нашої душі. Лише той, хто спізнав гіркоту печалі, здатний оцінити радість.

Господи! Що він каже? Звідки у нього в голові такі думки? А, може, його вустами промовляє хтось інший? Наприклад, Еліза?

На обличчі хлопчика відобразилося страшенне здивування.

— Я не розумію, — промовив він збентежено.

— Гаразд, я спробую сказати інакше. Догони кажуть: «Якщо сонце світитиме нам і вдень, і вночі, все навколо перетвориться на пустелю». Те ж саме з нашим життям і смертю. Лише повсякчасні зміни надають змісту нашому існуванню. Ми маємо в своєму розпорядженні тільки короткий проміжок часу, тому кожна мить повинна запам’ятатися. Якби ми були безсмертними, то збайдужіли б до всього, що нас оточує, а життя б остаточно втратило будь-який сенс.

Очі хлопчика від здивування зробились величезними, як блюдця.

— Ніколи б не подумав, що в тебе можуть народжуватися такі сумні думки. Ти мене просто вразив.

Оскар зрозумів, що космічна істота вагається. Він фізично відчував хвилю її невпевненості. Виходить, вона не така вже й могутня і надрозумна, якою хоче здаватися, і її можна переконати відмовитися від лиховісних намірів.

— Знаєш, — почав він, — раніше я був дуже нещасливим. Я ріс на вулиці сам, без батька й матері. І завжди думав, що коли в мене, нарешті, з’явиться сім’я, то я одразу автоматично зроблюся найщасливішою в світі людиною. Проте це виявилося зовсім не так. Я знайшов собі сім’ю, проте мало що змінилося. В душі я так само залишився вуличним хлопчиськом, завжди голодним лахмітником.

— Чому так відбувається?

— Мабуть, через те, що в душі кожної людини від самого початку в різних пропорціях перемішані щастя й нещастя. І вони залишаються з нами на все життя, незалежно від того, що відбувається довкола. Навіть якщо засипати кожного золотом і завалити подарунками, від цього пропорція не зміниться. Тому я і побоююся, що твій план ніколи не здійсниться. Принай мні, тут, на Землі. Дай нам спокій, і це буде найкраще, що ти можеш для нас зробити.

Очі хлопчика стемніли.

— Але я не можу, і ти це добре знаєш. Я прибув сюди, щоб з’єднатися з вами, навіть якщо це відбуватиметься супроти вашої волі.

— Але чому?

— Ті, хто зараз живе на Землі, ще не здатні приймати рішення самотужки. За поняттями Всесвіту, ви ще зовсім діти. Вас треба взяти за руку й показати правильний шлях, інакше ви остаточно заблукаєте.

— А як же право на власний досвід? Право припускатися помилок і вчитися на них? Хіба це нічого не варте?

— Он воно що! — Хлопчик відмахнувся, ніби