Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
Бій, що розгортався перед його очима зараз, зупинити було неможливо.
Роланд зміряв її загнаним поглядом червоних від лихоманки очей.
— Не ти одна так думала, Детто. — Він подивився на Едді. — Готовий?
— Ага, по-моєму, так. А ти?
— Так.
— Подужаєш?
— Так.
І вони рушили далі.
Близько десятої Детта почала терти пальцями скроні.
— Зупиніться, — сказала вона. — Мене нудить. По-моєму, я зараз буду ригати.
— Мабуть, нестравлення, ти вчора стільки всього з'їла на вечерю, — глумливо відреагував Едді, не перестаючи штовхати візок. — Тре було відмовитися від десерту. Я ж тобі казав, що шоколадний крем важкий для шлунку.
— Я ригати буду! Я…
— Зупинись, Едді, — наказав стрілець.
Едді послухався.
Зненацька тіло жінки у візку вигнулося в конвульсіях й забилося, наче ним пройшов електричний розряд. Очі широко розплющилися, витріщаючись у нікуди.
— ЦЕ Я РОЗБИЛА ТВОЮ ТАРІЛКУ, ТИ, СТАРА СИНЯ ШВАБРО! — заверещала Детта. — Я РОЗБИЛА, ІМЕНІ ТЕПЕР, СУКО, ТАК КАЙФОВО…
Вона різко подалася вперед, і якби не мотузки, то неодмінно випала б з візка.
«Боже, вона померла, це був серцевий напад, і тепер вона мертва», — промайнуло в Едді в голові. Він притьмом кинувся вперед, але згадавши, яка вона хитра й підступна, зупинився так саізко, як і зірвався з місця. Він подивився на Роланда. Той відповів йому спокійним поглядом, у якому не можна було геть нічого прочитати.
Аж раптом вона застогнала. І розплющила очі.
Інші очі.
Очі Одетти.
— Господи Боже, невже я знову зомліла? — спитала вона. — Шкода, щомо р вам довелося морочитися з мотузками. Мої дурнуваті ноги! Гадаю, я могла б сісти трошки вище, якби ви…
І тут Роландові повільно підігнулися коліна, і він поринув у забуття, за тридцять миль на південь від місця, де закінчувалося узбережжя Західного моря.
Перетасування
1
Тепер Едді Діну здавалося, що вони з Дамою не насилу бредуть і навіть не просуваються землею, що лишилася до кінця узбережжя. Здавалося, що вони просто летять.
Одетта Голмс досі не відчувала довіри до Роланда, та й те, що він їй не подобається, було очевидно. Але, зрозумівши, у якому безвихідному стані він перебуває, вона всією душею відгукнулася на його проблеми. І тепер, замість мертвої гори металобрухту й гуми, до якого суто випадково прив'язали людське тіло, під руками в Едді наче планер опинився.
Іди з нею. Раніше я пильнував замість тебе, і це було важливо. Тепер я тільки тягарем для вас стану.
Він майже одразу збагнув, наскільки правий був стрілець. Едді штовхав візок, Одетта підкачувала важелями.
За пояс штанів Едді був заткнутий один зі стрільцевих револьверів.
Пам'ятаєш, як я наказав тобі пильнувати, а ти не був обережний?
Так.
Кажу тобі знову: пильнуй. Щомиті. Якщо її інше «я» повернеться, не зволікай ні секунди. Вдар її по голові.
А якщо вб'ю?
Тоді це буде кінець. Але якщо вона вб'є тебе, то теж настане кінець усьому. А вона неодмінно спробує це зробити, якщо повернеться. Неодмінно.
Едді не хотів його залишати. І не тільки через ті котячі крики вночі (хоча вони не йшли йому з думки). Просто Роланд був для нього єдиною ланкою, що пов'язувала з цим світом. Вони з Одеттою були тут чужі.
І все одно він розумів, що стрілець каже правду.
— Хочеш перепочити? — спитав він у Одетти. — У нас ще лишилася їжа. Трішки.
— Поки що ні, — відповіла вона, хоча голос звучав стомлено. — Скоро.
— Гаразд, але хоча б перестань працювати важелями. Ти надто слабка. Твій… твій живіт, сама розумієш.
— Добре. — Вона повернула до Едді обличчя (воно блищало від поту) й обдарувала його посмішкою, від якої він водночас відчув слабкість у ногах і приплив нової сили. За одну таку посмішку він ладен був померти… і помер би, якби цього вимагали обставини.
Він щиро сподівався на те, що обставини не вимагатимуть, але напевне сказати не міг. Чинник часу став настільки вирішальним, що аж волав про себе.
Одетта склала руки на колінах, і тепер він штовхав уже сам. Сліди, які залишав по собі візок, стали менш чіткими, поверхня берега дедалі твердішала, але то тут, то там було розкидане каміння, через яке з візком могла трапитись аварія. А на тій швидкості, з якою вони пересувалися, перевернутися було раз плюнути. В тяжкій аварії Одетта могла поранитися, і це було б справді погано. Міг також поламатися візок, і це було б погано для них, але ще гірше — для стрільця, який в такому разі точно помер би на самотині. А зі смертю Роланда вони б назавжди лишилися в цьому світі, як у пастці.
Коли Роланд надто знесилився, аби йти далі, Едді довелося визнати один простий факт: їх було троє, і двоє з них — каліки.
На що їм було сподіватися, на що покладати надії?
На візок.
У тому візку була надія, вся їхня надія, і нічого, крім надії.
І нехай Господь їм допоможе.
2
Стрілець прийшов до тями невдовзі після того, як Едді відтягнув його в затінок під скелею, що виступала з-під землі. Його обличчя палахкотіло червоним рум'янцем, а місцями набуло відтінку попелу. Груди здіймалися й опадали в швидкому темпі. На правій руці розходилася павутина вигнутих червоних ліній.
— Нагодуй її, — прохрипів він до Едді.
— Ти…
— Забудь про мене. Я буду в нормі. Нагодуй її. Тепер вона їстиме. А тобі знадобиться її сила.
— Роланде, а що, як вона просто вдає з себе… Стрілець нетерпляче відмахнувся від нього.
— Нікого вона з себе не вдає, крім самої себе в своєму тілі. Я це знаю, і ти теж. Це написано в неї на обличчі. Нагодуй її, заради імені свого батька, а поки вона їстиме, повертайся до мене. Зараз дорога кожна хвилина. Кожна секунда.
Едді підвівся, але стрілець лівою рукою притягнув його до себе. Хворий він був чи ні, але його сила нікуди не поділася.
— І нічого не кажи їй про ту, іншу. Хай там що вона казатиме, хай там як пояснюватиме, не супереч їй.
— Чому?
— Не знаю. Просто знаю, що не можна цього робити. А тепер роби, як я кажу, і не гай часу!
Одеттта сиділа у своєму візку й дивилася на море. На її обличчі був написаний вираз легкого збентеження. Коли Едді запропонував їй шматочки омара, що залишилися від учорашньої вечері, вона всміхнулася з невимовним сумом. — Я б поїла, якби могла. Але ви ж
