Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Несподівано поїхала, так? — у мене животі неприємно замліло.
— Якраз перед святами, — кивнула місіс Гемуль, — я думаю, вона от-от повернеться.
Може і повернеться. Я був впевнений, що увага Кларенса і активність комісії приборкали маніяка, а якщо — ні? З іншого боку, таких складних співпадінь просто не буває.
— Я радий, що ви не пускаєте справи на самоплив.
Вона трохи збентежилася:
— У зв’язку з цим у мене прохання до вас обох.
Я уже зрозумів, куди вона хилить.
— Містере Тангор, чи могла би я вас попросити на деякий час утриматися від відвідання школи?
— Ти як, братику?
На фізіономії Лючика можна було побачити важку боротьбу між кількома взаємовиключними бажаннями:
— Якщо так потрібно для Петрика… А надовго?
— Всього на пару днів, — заспокоїла його місіс Гемуль.
— Тільки врахуйте, я тут до кінця свят, не довше, — попередив є
— Не тривожтеся, ми розв’яжемо це непорозуміння максимально швидко.
— Добре. Тоді я завтра зателефоную.
Ми допили чай і розпрощалися з місіс Гемуль.
Лючик провів мене до брами, ми трохи посиділи в сквері. Я остаточно прийшов до висновку, що не залишу брата в Михандрові, наодинці з закляттям і психованими вчителями. Хай права опіки у мене немає, але це я плачу за навчання, і дідько його візьми, якщо Джо нічого не зробить так, як мені треба.
— Я тобі серйозно кажу, подумай над тим, щоби змінити школу. Редстон — велике місто, купа розваг, зоопарк є.
— А якщо так всюди? — печально спитав Лючик
— Ні, тут без сумніву якась патологія.
— І що ж, по-вашому, в нашій школі неправильно? — Фокс був тут як тут.
Виглядав завуч бадьоро, ніякі сумніви його не мучили. Він ніби поспішав виштовхати мене за ворота і нависав над Лючиком настільки хазяйновито, що я його чуть прокляттям не довбанув. Ну, ти в мене зараз потанцюєш.
— Наприклад — ви. Нормальний вчитель не стане брехати в очі учням.
Він аж розгубився:
— Я ніколи…
— Третього дня, Милошеві? Навіщо ви набрехали йому, що його кіт буде з ним завжди? Ніби ви не знаєте, скільки живуть кішки, а скільки — люди!
Він був вражений, не інакше, думав, що я тут ходжу і нічого навколо себе не бачу і не чую.
— Я повинен був сказати хлопчикові, що його пухнастий друг помре у нього на руках? — м’яко посміхнувся Фокс, впоравшись зі здивуванням.
— Ви повинні були сказати хлопчикові, що кошенятко придумане для того не для його розваг. Кошеня хоче гуляти дахами, любити кішок і сцяти під кріслом, очікувати від нього чогось, що не відповідає його природі — егоїзм, а вимагати безсмертя — некромантія чистої води. Ви пропонуєте виховувати з Милоша некроманта?
Фокс аж зблід:
— Зомбі — це вже скорше ваша парафія, — майже прошипів він.
— Так, я їх роблю, але я можу їх і знищувати, а у Милоша в кращому випадку вийде тільки перша частина. Щоб хлопець буде робити, коли зрозуміє, що труп, який раптом ожив, це вже не його улюбленець?
Я шкірою відчував як наростає увага, на мене дивилася з усіх боків, і мені хотілося звучати якмога патетичніше.
— Світ треба любити таким, яким він є, а не виколупувати з нього найсмачніше, як родзинки з булочки. Не все, що тобі подобається — добро, і не все що тебе ранить — зло. Серед ваших учнів є дівчатка, як ви їм будете пояснювати, що таке полóги?
Тут він навіть позеленів
— Ви не любите немовлят? — м’яко промурчав я, — чи не знаєте, звідки вони беруться?
Фокс розвернувся і втік. Вся біла дрібнота, що товпилися в сквері, з тихим шур-шур-шур розступилися, даючи дорогу. Знай наших! Я побив Фокса специфічною для білих зброєю — дав інше ПОЯСНЕННЯ — і тепер вони не заспокоються, поки не визначать, яке з пояснень правильне. Бідні вчителі! Мушу признаюся, фраза про булочку була домашньою заготовкою, я придумав її ще коли намагався позбавитися кошмарів, викликаних видінням Білого Халака.
Видіння у чорного! Комусь розповів — засміють!
— Якщо вирішиш залишатися тут, — сказав я Лючикові, ніколи не слухай, що каже цей чувак. У нього не всі дома!
— Мені теж так здавалося, — дуже серйозно кивнув малюк, — але я не знав, чому.
Хто би знав, як мені набридло це розмусолювання всього на світі!
— А тобі не плювати, чому? — гмикнув я. — Це робота вчителя — розуміти більше, ніж учні, а не лише говорити переконливо. Теоретик, блін.
Таким чином, я все-таки отримав свої вихідні, хай і проти власної волі. Тепер в мене було достатньо часу, щоби побродити Михандровом і відвідати всі його нечисленні пам’ятки старовини, хоча справа, власне, не в них. Місто було цікаве саме по собі. Буває така в деяких речей така властивість — древність без ветхості, її ніколи не побачиш в убогих мазанках, гронами наліплених одна на одну. Воно закладається разом з першим каменем у фундамент і потім росте століття за століттям. І начисто убивається, якщо розбавити справжню древність хоча би краплею сучасного дизайну. Так от, Михандрів просочився цим відчуттям настільки сильно, що визначити його вік стало майже неможливим. Я впевнений, саме таким місто було задовго до того, як з’явилося закляття, і таким самим воно залишиться через багато років після нас: білі стіни, черепиця дахів, низькі кам’яні огорожі — ніби ілюстрації у шкільній хрестоматії. Правда, виноградники в околицях Михандрова не росли (Альфред щось сказав з цього приводу, але в мене в мозку нічого не відклалося), зате на набережній жив мужик, який справно забезпечував ціле місто свіжим пивом. Дорогу до його закладу я знав уже на другий день — стильний підвальчик з величезними бочками, дерев’яними столами і неодмінними в’язанками часнику. Від кращих редстонських ресторанів цей заклад відрізнявся хіба відсутністю каміну (а навіщо він тут?) і дещо обмеженим меню (переважно — риба). Я серйозно задумався, чи не завести мені собі будиночок в Михандрові, хоча, якщо подумати, як воно тут в середині літа…
Знаю, це звучить егоїстично, але перерва у спілкуванні з білими була мені життєво необхідною. В кінці кінців, фізичний стан мага залежить від душевного, а я боявся навіть помислити, чим могло би закінчити для це для мене повне згортання мозку. До того ж, з дня на день у місто мали прибути емісари з Артрома, а різкий перехід від спілкування з білими до спілкування з бойовими магами шкідливий
