Повернення Короля - Джон Рональд Руел Толкін
- З-за кордону ніхто не прибуває, - скаржився Барбарис, - а тутешні всі сидять по домівках, зачинившись на всі засуви. Все через цих чужинців, що стали вчащати до нас по Зеленому шляху - та ви, мабуть, пам'ятаєте. Після вашого від'їзду вони прямо юрбами сунули. Зустрічалися серед них і справжні бідолахи, що рятувалися від навали, але здебільшого - злодії, мерзотники й підлі вбивці. До такого жаху дійшло, до справжньої сутички, були навіть постраждалі, вбиті, слово честі, я не перебільшую!
- Вірю, вірю, - кивнув Гандальф. - І скільки ж було вбитих?
- Одних троє, інших двоє, - сказав Барбарис, лічачи окремо людей і гобітів. - Бідолашні Мак Верескор, Ролі Сливоу, малюк Том Тернозбір з-за пагорба, та ще Віллі Рийберег і один Підкопай зі Старого Порубу - все порядна публіка, ми за ними досі плачемо. А Харрі, що був за брамника при Західному в'їзді, і Білл Терник переметнулися до тих приблуд, та з ними разом і втекли. Либонь, це вони впустили ворогів, коли трапилася бійка: десь під кінець року ми їх виставили без церемоній, а відразу після Нового року, як випав сніг, все й трапилось... Взагалі, Харрі й Білл перетворилися на розбійників, засіли чи в лісах за селом Тесаки, чи на пустищах північніше нашого пагорба - наче за колишніх страшних часів. На тракті всім незатипі , намагаються далеко не їздити, а вечорами зарання в домах замикаються. І треба тримати вартових при огорожі, та ще біля воріт ставити варту.
- А нас ніхто не зачіпав, - сказав Пін, - хоча ми їхали не поспішаючи і без остороги. Ми вважали, що всі труднощі позаду...
- Ні-ні, добродію Перегріне, і попереду ще більше ніж досить! А вас не зачіпали тому, що озброєне товариство з мечами, шоломами та усім таким їм не до шмиги. Насправді будь-хто двічі зважив би, перш ніж на вас лізти. Щиро кажучи, як я вас побачив, теж трохи злякався!
Тільки тепер гобіти збагнули, що бригоряни дивуються не поверненню їх, а озброєнню. Самі вони призвичаїлися, спілкуючись з воюючими народами, і не подумали, яку увагу всіх привернуть у їхній рідній країні блискучі кольчуги, гондорські шоломи, роханські гербові щити... Та ще [253] на довершення всього Гандальф увесь у білому, на розкішному білому коні, у пишному плащі, що виблискує золотом і блакиттю, з довгим мечем біля пояса!
- От і добре, - посміхнувся маг. - Якщо ми п'ятеро на них такого жаху нагнали, можна не хвилюватися - нам супротивники зустрічалися й страшніші. Принаймні, доки ми тут, не турбуйся - вони не нападуть.
- Чи надовго? - зітхнув Барбарис. - Погостювали б ви подовше! А то ми, самі розумієте, до таких жахів не звичні, а Слідопити, схоже, наші міста покинули зовсім. Тепер уже я бачу, чим ми їм зобов'язані, як мало їх цінували! Бо завелися в нас потвори жахливіші за розбійників. Узимку вовки скиглили під огорожею, по лісу нишпорять якісь темні - подумати - аж мороз по шкірі... Так, дуже, дуже це все неприємно й неспокійно.
- Ще б пак, - погодився Гандальф. - Останнім часом по всьому Середзем'ю було надто неспокійно. Але ти, Барбарисе, не журися: Бригору лихо краєчком зачепило, і я з полегшенням переконуюсь, що нічого особливо тяжкого тут не трапилось. Тепер настануть кращі часи, яких і старожили не пам'ятають. Слідопити повернулися: ми їхали разом із ними. У нас знову є король, дорогий мій Барбарисе; і він швидко нагадає про себе в цій частині свого королівства. Лихі потвори згинуть, Зелена стежка оживе, по ній будуть снувати королівські гінці, а пустища перетворяться на рясні лани.
Барило Барбарис задоволено кивнув:
- Так, мати трохи більше порядної публіки нікому не завадить. Але задерикуватих волоцюг з нас вистачить! Ми не бажаємо чужинців ані в Бригорі, ані навколо! Дайте нам спокій! Нема чого стороннім тут селитися і викорчовувати наші ліси!
- Буде вам спокій. І місця всім вистачить між Ізеною й Срібною, та й на південному березі Берендуїну; ніхто вас не буде тіснити. Адже колись люди жили за сто миль звідси на північ, де кінчається Зелений шлях, і на Північному узгір'ї, і над озером Евендим.^
- На півночі, за Валом Мертвих? - із сумнівом спитав Бурлимон. - Та там самі привиди живуть, а з живих хіба що лиходії! [254]
- Одначе там бувають і Слідопити, - заперечив Гандальф. - Вал Мертвих, кажеш? Авжеж, саме так зветься це місце здавна. Але колись звалось воно Форност-Ерайн, Північний град королів. І король незабаром повернеться туди, і тобі доведеться побачити на тракті розкішну процесію.
- Гаразд, сподіваймося на краще, - сказав Барбарис. - Може, й справи жвавіше підуть. Аби король Бригори не зачіпав.
- Не чіпатиме, будь певний. Він ваші краї знає і навіть любить.
- Яким це побитом? - здивувався Барбарис. - Сидить він десь за тридев'ять земель, на розкішному престолі у величезному палаці, винце, мабуть, із золотих келихів попиває! Навіщо йому мій заклад з пивом у кухлях? Хоча щодо пива ти, Гандальфе, не можеш заперечувати - пиво добре. А коли ти похвалив його минулої осені, ще смачніше стало! Це моя єдина втіха в тяжкі часи...
- Король теж казав, що в тебе пиво дуже добре, - вставив Сем.
- Король?
- Егеж! Це ж наш Блукач. Чи ти ще не втямив? Хазяїн нарешті зрозумів; очі його повилазили, він голосно засопів.
- Блукач? - ледве вимовив він. - Блукач на престолі! До чого ми дожили!
- До кращих часів, - відгукнувся Гандальф.
- Так-так, тепер вірю. Ну, панове, давно вже я ні з ким не размовляв так чудово!- Поклавши руку на серце, зізнаюся: тепер я спатиму спокійно. Є про що поміркувати, але це я відкладу на завтра. Гей, Нобе! - покликав він, визирнувши в коридор. - Нобе, телепню! - Він стукнув себе по лобі. - Заждіть, заждіть... Но-о-бе! Що ж таке я хотів?
- Може, знову лист якийсь забули? - підказав Меррі.
- Ви мені не вибачили ще ту стару історію, добродію Брендібок? Гей, на чому ж я зупинився? Ноб... Стайня... О! В мене тут опинилося дещо з вашого майна. Пам'ятаєте, Білл Терник, конокрад, продав вам поні? Так ось, він, той поні, до мене повернувся - звідки, вам краще знати. Ледве доплентався,
