Чаротворці - Террі Пратчетт
Сад виник сяйливою кулею в Білліасових руках. Чарівники, що стояли поряд, із захватом зазирали йому через плече й дивилися на сферу діаметром у два фути, всередині якої виднівся витончений, вкритий квітами ландшафт. Посередині розкинулося озеро, і кожна його хвилька була довершеною, а позаду, за незвичайним ліском, виднілися багряні гори. Крихітні пташки, завбільшки з бджолу, перелітали з дерева на дерево, а пара оленів, не більших, ніж миші, відірвалася від пасовища й поглянула на Койна.
Який критично промовив:
— Непогано. Ану, дай мені.
Він узяв неосяжну кулю з рук чарівника й підняв її у повітря.
— Чому вона не більша? — поцікавився Койн.
Білліас витер чоло хустинкою, обшитою мереживом.
— Ну, — слабким голосом почав він, настільки вражений тоном Койна, що не знайшов у собі сил для обурення, — з давніх днів ефективність заклинання трохи...
Койн хвильку постояв, схиливши голову набік і нібито до чогось прислухаючись. Тоді він прошепотів кілька складів і погладив поверхню сфери.
Вона розширилася. Якусь мить вона була лиш іграшкою в руках хлопчика, а тоді...
...Чарівники опинилися на холодній траві тінистого лугу, що спускався до озера. Із гір лагідно дув вітерець, він розповсюджував запахи тим'яну й сіна. Небо було темно-синьої барви, яка досягала фіолетової у зеніті.
Олені підозріло позирали на новоприбулих зі свого пасовиська під деревами.
Житник шоковано поглянув униз. Його шнурівки клював павич.
—... — почав він, але зупинився. Койн досі тримав у руках сферу, сферу з повітря. Всередині неї, викривлена, неначе на неї дивилися крізь об'єктив риб'ячого ока або дно пляшки, виднілася Велика зала Невидної академії.
Хлопець озирнувся на дерева, задумливо примружившись на далекі, вкриті снігом гори й кивнув враженим чоловікам:
— Непогано, — сказав він, — я б хотів сюди повернутися.
Він зробив руками заплутаний рух, який якимось незрозумілим чином перевернув їх навиворіт.
Чарівники знову опинилися в залі, а хлопчик тримав Сад, що малів, на долоні. У тяжкій, приголомшливій тиші він повернув сферу Білліасу й сказав:
— Це було доволі цікаво. А тепер я покажу трохи чарів.
Він підняв руки, втупив погляд у Білліаса, і той зник.
Запанувало сум'яття, як часто буває в таких випадках. У його центрі стояв Койн, цілком спокійний, навколо нього розповзалася хмара маслянистого диму.
Ігноруючи хаос, Житник повільно нагнувся й дуже обережно підняв з підлоги павичеву пір'їну. Він задумливо провів нею туди-сюди по губах, тоді подивився на двері, згодом — на хлопця й перевів погляд на порожнє місце архіректора. Його тонкі губи стиснулися, і він усміхнувся.
За годину, коли в чистому небі над містом прокотився перший гуркіт грому, Ринсвінд почав тихенько співати, забувши про тарганів, а самотній матрац усе продовжував блукати вулицями, Житник зачинив двері кабінету архіректора й повернувся до побратимів-чарівників.
Їх було шестеро, і вони були дуже стривожені.
Настільки стривожені, помітив Житник, що вони слухалися його, простого чарівника п'ятого рівня.
— Він пішов спати, — повідомив Житник, — прихопивши склянку теплого молока.
— Молока? — перепитав один із чарівників із ноткою жаху в стомленому голосі.
— Він занадто юний для алкоголю, — пояснив скарбій.
— А, дійсно. Як безглуздо з мого боку.
— Ви бачили, що він зробив із дверима? — запитів чарівник зі запалими очима, який стояв навпроти.
— Я знаю, як він вчинив із Білліасом!
— А як він вчинив?
— Навіть знати не хочу!
— Браття, браття, — заспокійливо мовив Житник.
«Занадто багато обідів, — подумав він, поглянувши на їхні стурбовані обличчя. — Забагато вечорів минуло в очікуванні слуг із чаєм. Занадто багато часу проведено в задушливих кімнатах за читанням старих книжок, написаних мертвими людьми. Надмір золотої парчі й сміховинних церемоній. Забагато жиру. Уся Академія достигла, залишилося лише добряче штовхнути...
Або добряче потягнути...»
— Не знаю, чи в нас дійсно, гм, проблема, — пробурмотів він.
Хмурій Дермент, що належав до Мудреців Невідомої Тіні, вдарив кулаком по столу.
— Боже мій, друже! — гаркнув він. — Якусь дитину заносить сюди з непроглядної темряви, вона перемагає двох найкращих чарівників Академії, всідається в крісло архіректора, а ти роздумуєш, є в нас проблема, чи немає? У нього природжені магічні здібності! Судячи з того, що ми побачили сьогодні, на Диску не існує чарівника, який би міг вистояти проти нього!
— Але чому ми маємо йому протистояти? — розсудливими тоном запитав Житник.
— Бо він могутніший, ніж ми!
— І що? — голос Житника міг перетворити лист скла на зоране поле; порівняно з ним мед скидався на гравій.
— Само собою зрозуміло... — Хмурій засумнівався.
Житник підбадьорливо усміхнувся.
— Кхм.
Це був Мармарік Кардінґ, голова Дурисвітів. Він зціпив пальці перед собою і недобре дивився на Житника поверх них. Кардінґ украй не подобався скарбію. У нього були серйозні сумніви з приводу інтелекту цього чарівника. Скарбій підозрював, що той може бути доволі високим, а за цим лобом, помережаним венами, приховується мозок, сповнений відполірованих до блиску крихітних коліщаток, що крутяться, як навіжені.
— Не схоже, що він дуже схильний використовувати цю силу, — зауважив Кардінґ.
— А як щодо Вірріда та Білліаса?
— Дитиняча образа, — відповів Кардінґ.
Решта чарівників переводила погляд з нього на скарбія. Вони розуміли, що щось відбувається, однак не могли до кінця визначити, що саме.
Причина, з якої чарівники не керують Диском, доволі проста. Дайте двом чарівникам шматок мотузки, і вони інстинктивно тягнутимуть її в протилежні боки. Щось у їхніх генах або вихованні змушує їх ставитися до співпраці таким чином, що порівняно з ними старий слон із невиліковним зубним болем скидається на робочу мураху.
Житник розвів руками.
— Братіє, — повторив він, — хіба ви не бачите, що сталося? Перед нами талановитий юнак, який, мабуть, виріс в усамітненні в нерозвиненій, гм, сільській місцині. Він пройшов далекий шлях звивистими доріжками, підкоряючись давньому поклику магії в його крові, пережив бозна-які небезпеки й нарешті досягнув кінця своєї подорожі, самотній і наляканий, прагнучи, щоб ми, його наставники, своїм стабілізувальним впливом сформували й скеровували його таланти. Хто ми такі, щоб прогнати його, гм, у зимову бурю, цураючись його...
Хмурій перервав промову,