Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій
Будь-що може з такою душею статися. Може вона застряти в Наві, тому місці, де знаходиться Рівнина передсмертя. Бо Нав — це і є світ померлих наших предків. Застрявши там, наче мала трісочка на дні швидкої гірської річки, між камінням, — змінюється душа. Сутність її внутрішня починає виповзати назовні, змішуючись з уламками Кістлявої, яка у такої людини ніби руйнується і не відходить повністю. І поєднавшись, зрісшись по-новому, утворюють Кістлява і душа, вважай, якесь інше створіння. Різним воно може бути — і задатки у нього різні проявляються. Хтось усе життя на річці провів — той водяником стає; хтось у лісі чи в полі, у горах чи при господарстві кращі свої роки, при хаті просидів… — так і перетворюються на мавок, чугайстрів, шишиг, кікімор… Багато їх, синку, душ загублених. Шлях у них складний, дорога для них до Господа темна і терниста. Бо потрапляють вони з Нави у Вирій, що знаходиться наче поряд із Яв’ю, але немовби під нею.
Тісно переплелися Яв із Вирієм, тільки Нав у них замість тонкої перемички. Але нечисть, душі ці невпокоєні, здатні легко пробиратись між Вирієм і Яв’ю, а приманюють їх сюди непевні спогади і бажання, яким не дано збутися. Наче діти малі, тягнуть вони руки, помисли до нас, у Яв, та даремно — не доступні нечисті ані радість кохання, ані тепло людське. Бо все це — доля живих, а нечисть уже померла, віджила. І, хоча й проЯвляється — лише на шкоду собі та іншим. Озлоблюючись, нав’є коїть малі та великі біди тим, кого звинувачує у власних горестях, — людям.
Зустрінешся з нечистю — будь обережним. Не думай, що якщо були колись людьми, то людьми й залишились. Нечисть — вони тварюки небезпечні, злотворні. Доки не згинуть — чи від хреста святого, чи від кола осикового, чи ще з якоїсь причини, — залишаються найлютішими ворогами людськими.
Тільки не переплутай їх із нелюдями — то створіння живі, просто не люди, ані зовнішністю своєю, ані норовом. Із нелюдями можна й подружитися. Наприклад, домовиками інколи стають невпокоєні душі, а інколи — нелюді, часто мудрі та незлостиві.
Не те — нечисть. Зовні можуть скидатися на людину, та лише зовні.
«Що ж робити, аби не стати таким?» — запитав тоді в Світайла Андрій. Марилося вже йому, молодому характернику, своє безрадісне посмертя у вигляді якого-небудь вихору, що часто зустрічається на степових шляхах; як кидатимуть у нього добрі люди ножі та відхрещуватимуться, а він, скажений, втративши останні крихти розуму, підминатиме під себе людину за людиною, ламаючи кістки й випиваючи кров…
Зітхнув Світайло, всміхнувся лагідно, заспокійливо.
Треба завжди пам’ятати, хто ти є, синку. І йти на Господній шлях із легкістю в серці, без злоби, без остраху. І ще — подбати про те, аби неодмінно виконати всі потрібні при похованні відунські обряди.
Але я зараз про інше. Яв і Вирій пов’язані між собою, і не лише після лихої смерті можна потрапити звідси туди. Я вже розказував тобі про Джерела Сили, місця, де земля-матінка одружується з небом. Вони, Джерела, бувають Золоті та Срібні. Одними потрапиш у Вирій, іншими повернешся у Яв, треба тільки знати, коли «пірнати».
Існують й інші шляхи. Один такий відкривається на кінці темної райдуги. Про неї я тобі багато не розповідатиму, не час іще. Скажу тільки, що немає страшнішої і небезпечнішої дороги у Вирій, бо, проходячи через Джерело, завжди знаєш, де опинишся. Не те — з райдугою; вона мінлива і злотворна, з нею не жартуй — сама кого хочеш пережартує. Коли поталанить тобі уздріти її та дістатися до місця, де входить вона у землю, не поспішай — бо ніколи не передбачиш, куди занесе тебе нелегка.
* * *
Відтоді, як повчав його Світайло, збігло чимало років. Не раз доводилося Андрію бувати у Вирії, тричі бачив він темну райдугу — але ніколи не скористався нею.
Він приблизно знав, де основні Золоті Джерела, через які можна було повернутися в Яв, тож міг би, напевно, знайти до них путь, аби проЯвитися в потрібному місці.
Та от тільки, що це за місце, Ярчук не знав.
«— Перейди у Вирій. Від’їдь подалі звідти, де опинишся, — доки не стемніє. Тоді влаштовуйся на ночівлю і… от, візьми. Це не звичайне дзеркальце. Подихай на нього, поверхня запітніє, на ній проступлять слова. Керуйся тими вказівками, а коли виконаєш, знову подихай — і рушай далі. І чини так, допоки не доберешся до місця. Це — аби хоч трохи полегшити тобі мандрівку».
«Аякже, полегшити!» — Андрій хмикнув і озирнувся довкола.
Він стояв на дні величезного яру, такої собі жертовної чаші природи. Схили багровіли неправдоподібно яскравими смугами-патьоками. Ярчук знав, що це не кров: кров — вона не така, тьмяніша і… живіша, чи що.
Дійсно, коли під’їхали ближче, Андрій побачив, що багряні смуги — не що інше, як кущики трави, незвичайної і за кольором, і за формою, — та все ж таки трави. Орлик потягнувся до неї мордою, принюхався, але не зірвав ані листочка.
Андрій тим часом запримітив уже стежку, якою можна було вибратися звідси. Вечоріло — тут, у Вирії, зміна дня й ночі відбувалася інакше. Зазвичай, якщо в Яві був день, тут панувала ніч — і навпаки. Але залежно від пори року бували не дуже значні розходження. Там, звідки приїхав Ярчук, починало світати.
«— …доки не стемніє».
Що ж, виходить, треба їхати якомога швидше. А потім уже він відпочине, вони з Орликом відпочинуть.
— Дядьку! Дядечку, рідненький! Де це ми?!
Навіть якби Орлик раптом (Вирій усе-таки!) навчився розмовляти, сумнівно, що він робив би це тонким хлопчачим голоском. Ярчук обернувся: так і є! От же ж нечиста сила! Ані продихнути од бісових створінь — щойно сюди прибув, а вже з’явилися!
Точніше, з’явився. Потерча було одне, і вже це здавалося дивним: зазвичай ці духи згублених дітей ходили по двоє-троє, якимсь надприродним чуттям відшукуючи собі подібних і гуртуючись у зграйки. А тут —
