Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій
«Ще трохи, і я, як той метелик…»
Він глянув униз — і побачив біля черева дві кістляві руки, що немовби махали йому: «Привіт, господарю».
— А щоб вас, сучі діти!
Ярчук спробував схопити руки власної Смерті, та де там — пальці проходили наскрізь!
Він з гіркотою подумав, що все це до біса схоже на сни. Сни снилися йому нечасто, але завжди, коли напередодні він кого-небудь «витягував». І завжди — одні й ті самі: чорний сніг, фіолетові зірки, шлях. І він, розпадаючись на сотні уламків, намагається зібрати себе, та лише ще більше…
«Добре, що це не сон. Виходить, час настав. Тож більше не снитимуться ці дурнуваті сни».
Він подивився на виднокрай, зараз напрочуд близький: кілька кроків — і ти вже по той бік… Здалося, що звідти, з-за краю, лине мукання корів, гавкіт собак, галас півня, який зранку зірвав собі горло… Там — дім.
«І матір…»
Він три чверті життя не бачив матері — як пішов з дому, так і… Спершу соромно було, потім якось загоїлось, завіялося. Та й вона напевно вже…
Вірив, що неодмінно зустрінеться з нею за небокраєм. Певно, настав час.
І тут йому дали добрячого стусана, аж у вухах задзвеніло!
— Ти куди зібрався?! Ану стій!
Андрій обернувся, ще не знаючи, що відповість (та й, власне, кому доведеться відповідати). За спиною в Ярчука стояв невисокий чоловік у драному плащі з каптуром. Плащ чомусь першої миті нагадав Андрієві зламані крила; тут, на Рівнині, він готовий був до зустрічі з будь-ким, не лише з крилатою людиною.
Утім, із крильми чи без, рухався цей дідько напрочуд швидко. Один стукіт серця тому (ну і що, що воно тут не б’ється?!) незнайомець стояв позаду Ярчука, а тепер уже подолав відстань між собою й Гнатом, і смачно, навіть, здається, із задоволенням, лупцював Голого по щоках. Ну просто розгнівана дівчина-рибчина, котру милий-любий кидає напризволяще!
Сміх та й годі!
І Андрій, не втримавшись, розреготався, хапаючись однією рукою за живіт, а пальцем іншої вказуючи на Гната з незнайомцем! От же ж кумедія!
Ті, як за наказом, припинили й вирячилися на нього.
А потім незнайомець у плащі-крилах смикнув плечем і сказав:
— Досить, погуляли, хлопці. Тепер повертаймося.
І дав Гнатові штовхана під зад. Гнат зник.
Незнайомець наблизився до Андрія.
«Я сам», — хотів сказати Андрій, але не встиг. Відчув на сідниці удар важкенького чобота й розпластався на підлозі, встеленій ковдрами.
— Ніколи не чув, аби лікували ляпасами та підсрачниками, — зізнався він незнайомцеві приблизно годину по тому, коли, трохи оговтавшись, сьорбав з глечика гаряче молоко.
— А я й не лікував вас, — без натяку на усмішку відповів чоловік у плащі. — Я ваші душі назад заганяв. Тут по-іншому — ніяк.
* * *
Ніхто в селі не знав, звідки він узявся і куди прямує. Ярчук потім навмисне розпитав усіх, не полінувався зазирнути до кожної хати. Тільки руками розводили та поспішали перевести розмову на інше. Дійсно, яка тобі, козаче, різниця, хто він, твій рятівник? Рогів, хвоста, ратиць не помітив? От і добре. Не душу ж, зрештою, ти йому заклав. Чого ж турбуєшся?
Ярчук, погоджуючись, кивав («Ясна річ, не душу! Таке скажете, панове!..») і йшов далі, до наступної хати. А в пам’яті проступало, як проступає з-під березневого снігу ще взимку захований душогубами мрець: ніч, хата, прощальна розмова з незнайомцем. Чомусь він одразу ж, як «душі назад загнав», зібрався йти далі. «Як мені тобі віддячити?» — запитав тоді Андрій. Незнайомець лише смикнув плечем: «Потім якось розрахуємось». «Коли буде потрібно… слово даю — зроблю!»
Він пішов у ніч — казав, дуже поспішає. І прийшов, як з’ясувалося після розпитувань, також уночі — постукав у хату Богдана Гребенника, попросився переночувати. Вдень допоміг по господарству й уже збирався далі вирушати, коли дізнався якимось чином про пораненого Гната в сусідній хаті.
«І все?» — зазирав у вічі оповідачам Андрій. «І все», — відверталися ті.
…Ні, чому ж — вони розуміли, що звичайні люди не з’являються під вечір і не йдуть просто в ніч. Звичайні люди, якщо вже так, і двох майже мертвих козаків не оживляють. Вам, пане, чого більше хочеться — життя чи правди?
Йому хотілося перекинутися вовкулаком і завити на місяць. Ярчук був характерником, вважай, чаклуном, тільки козацьким. Він знав, чого не знали звичайні люди, і відчував те, чого решті відчути не дано. Він здогадувався, що ця зустріч для нього не остання.
Найголовніша — іще попереду.
* * *
— Тож просто віднести, заклясти й закопати? — перепитав Андрій.
— Віднести, заклясти й закопати, — підтвердив незнайомець у плащі з каптуром. — Та хіба я казав: «просто»?
Розділ третій
По той бік райдуги
Темна райдуга — туга.
Темне сонце — не пече.
І лякається пугач, ти ж бо — щез.
Через літа по льоду,
плюнь собі через плече.
Смерть з життям колись знайдуть,
та ти — щез!
Свіча таки догоріла. Вони сиділи в напівтемряві; людина в плащі розповідала, Андрій мовчки слухав.
Потім, коли все потрібне було сказано, гість підвівся, побажав Ярчукові успіху й вийшов. Андрій подумав: якщо зараз визирнути за двері, в довгому коридорі нікого не побачиш.
Він не став визирати. Мав важливіші справи.
«Збирайся і їдь звідси прямо зараз. Кінь чекає біля колодязя, що на перепутті».
Власне, речей у Андрія було небагато. Більшу частину він збирався залишити. За найгіршими припущеннями, мандрівка туди й назад не повинна забрати багато часу, а по тому він повернеться у монастир. Якщо, звичайно, виживе.
Найбільшого клопоту завдавала скринька.
«— Ні в якому разі не замотуй її, вона повинна весь час залишатися на світлі. Особливо — вдень…Не розумієш. Уяви собі квітку, яка випадково виросла у дровнику. Чи довго вона проіснує, чи розквітне як слід? Із цією скринькою — щось подібне. Її не можна нічим накривати, класти у мішок чи ховати на возі з сіном…Коли зариватимеш, тоді — інша справа, тоді це не матиме значення».
Ярчук злобно зиркнув на тягар, який йому нав’язали. «І як мені накажеш тебе носити?»
Утім, поряд, на ліжку, лежали ремені, за допомогою яких незнайомець ніс скриньку за своєю спиною. Упряж. У яку Андрій ось-ось мав упрягтися.
Він приладнав ремені до себе, трохи підтягнув в одному місці, послабив
