Зазирни у мої сни - Максим Іванович Кідрук

Налякані, спітнілі й усе ще трохи п’яні ми вискочили на третій поверх і ввалились у квартиру. Моя мама зі змарнілим обличчям, сірими півмісяцями під очима та зчепленими на рівні грудей кістлявими долонями, чекала в коридорі.

— Він заснув, — прохрипіла вона.

— Як це? — я так налаштував себе, що зараз доведеться викликати «швидку» або самому їхати до лікарні, що відчув легку шпильку розчарування.

— Просто затих. Припинив кричати й заснув.

Я повільно видихнув. Єва притулилася до стіни коридора й глянула на мене.

— Ще одну таку ніч я не переживу, — мама дивилась кудись повз мене, в точку на стіні понад моїм правим вухом. — Мені не двадцять п’ять, Мироне.

— Ми ж не знали, що таке станеться, — з приглушеними, але достатньо помітними нотками роздратування проказала Єва.

Мама опустила голову. Я стягнув з ніг зимові черевики та пройшов до кімнати, де на старому дивані, закутаний неосяжною, ще радянською периною спав Теодор. У кутку над подушкою, кумедно згорнувши над білим черевом сіро-бурі лапки, лежав Юань Михайлович — плюшевий коала, подарований нами Тео після операції. Іграшку вибирали навмання, ніхто подумати не міг, що за лічені дні вона стане найулюбленішою. Упродовж першого місяця після купівлі Теодор не розлучався з тим коалою, тягав усюди за собою, спав, гуляв і грався, навіть розмовляв із ним, через що Єва вирішила вигадати йому ім’я. Я жартома запропонував Михалич. Тоді ще не знав, що коала — це не ведмідь, а травоїдне сумчасте, відтак мені здавалося, що Михалич — саме те, що треба. Дружина вважала інакше: оскільки іграшку виготовлено в Китаї, то її ім’я має бути китайське. Євина подруга тримала у себе вдома чихуахуа із кличкою Долар. Дружина проігнорувала мої спроби заперечити, що чихуахуа виготовляють не в Америці, й нарекла коалу Юанем. Таким чином улюблена плюшева іграшка нашого сина стала Юанем Михайловичем.

Єва, не знімаючи чобітків, потупала за мною, похукала на пальці, потерла ними об пальто, щоб були не такими холодними, й легенько торкнулася синового лоба. Похитала головою — жару не було.

— Я не розумію, що це, — промимрила з-за наших спин мама. — Він так кричав…

— Що робитимемо? — пошепки запитав я.

Дружина знизала плечима, а тоді неголосно запропонувала:

— Давай додому.

Я кивнув.

— Бери Михалича, — зиркнув через плече: — Ми поїдемо, мам, ти відпочивай, — а тоді обережно, щоб не розбудити, підгорнув ковдру й узяв сина на руки. Разом із периною. Малий шумно вдихнув, поворушився, проте очей не розплющив і за мить, уткнувшись лобом мені в груди, спокійно засопів.

— Ковдру привезу завтра, — сказав я.

Мама мовчки провела нас до виходу.

Ми ступили до своєї квартири на Грушевського, коли годинник показував кілька хвилин по п’ятій ранку. Я забрав Теодора у Єви (вона тримала малого на руках, поки я керував машиною), видобув його з важкої перини та вклав у ліжко. Хлопчак спав без задніх ніг. Я посадив Михалича навпроти голови сина, щоби, прокинувшись, він міг дотягнутися до іграшки. За хвилину скинув із себе одяг, упав на ліжко та провалився в сон ще до того, як дотягнув ковдру до підборіддя. Єва, сердита через обірване святкування, нашвидкуруч змила з себе косметику й уляглась з іншого боку.

Ми не проспали й трьох годин. О пів на восьму ранку, тягнучи за собою Михалича, Тео причапав до спальні.

— Мамо! Мамо! — малюк кликав маму, але тому що ближче до входу в кімнату лежав я, торсав за плече мене та горлопанив у вухо мені. Я остаточно отямився, коли Теодор шкрябнув пальчиками по щетині на моїй щоці, а потім смикнув за носа. — Тату, а Дід Молоз? Де Дід Молоз?

Я ледь продер ліве око й крізь щілину між повіками подивився на сина. Його очі були мокрими від сліз, він от-от мав розплакатись.

«Паскудство», — я гарячково намагався щось вигадати.

— Що сталося? — з-за спини долинув сонний Євин голос.

Секунд п’ять я мовчав, а тоді здався. Хоч-не-хоч доведеться вставати. Повернувся, ліг на спину, розплющив очі. З рота тхнуло так, наче там захоронили виводок здохлих щурів.

— Ми забули подарунки в мами.

— О-о-о… — простогнала дружина.

Щокою Теодора скотилася перша велика сльозина.

— Він не плийшов? Цому він не плийшов, тату?

Єва перехилилася через мене, взяла Теодора під пахви, посадила між нами на ліжку й обняла:

— Сонечко, не плач. Послухай мене: ми з татом вночі приїхали й забрали тебе додому, а Дід Мороз прилетів до бабусі Каті, бо думав, що ти ночуєш у неї; він заплутався та залишив подарунки в бабусиній квартирі, — хлопчик підняв зарюмсане личко й поглянув на Єву, потім перевів недовірливий погляд на мене. Я кивнув, типу все так і було. Єва посміхнулася — добре, що у два з половиною роки дитина ще не відрізняє щиру посмішку від фальшивої, — і продовжила: — Пам’ятаєш? Ти вчора заснув у бабусі Каті вдома.

От тільки він не пам’ятав. Тео не пам’ятав нічого з того, що відбулося минулого вечора.

6

У ніч із 9 на 10 січня я на власні очі побачив те, що так налякало мою маму.

Напередодні тієї злощасної ночі — в середу — Єва мала вихідний. Я, у прагненні заробити, виїхав таксувати рано та повернувся пізно, за десять хвилин до другої. Воно було того варте: шістнадцять замовлень, чотириста шістдесят гривень, хороші чайові. З тих чотириста шістдесяти сорок доведеться віддати диспетчерській службі, половина з того, що лишиться, піде на бензин, але все ж я вважав виїзд успішним.

Удома я не став вмикати світло. Навшпиньки прошмигнув до ванної та, намагаючись не шуміти, почистив зуби. Умившись, зазирнув до кімнати Тео. Малюк посопував, поклавши ліву руку на свого улюбленця коалу. Я причинив двері дитячої, пішов до спальні й заповз під ковдру.

Як завжди після тривалого вечірнього виїзду, спати не хотілося. Сон утікав від мене, грався в піжмурки. Монотонні розповіді пасажирів, обривки фраз, що скриплячими іскрами порскали з рації, калейдоскоп вогнів за вікнами машини — все це розбурхувало уяву й не зразу вивітрювалося з голови. Я лежав, заклавши руки під потилицю, міркував, на що схожі візерунки зі світла й тіней на стелі, коли раптом у вуха розпеченими сталевими шпицями ввігнався пронизливий вереск.

Мене, наче пружиною, підкинуло над ліжком. Вереск долинав з кімнати Теодора. Крик випорснув із дитячої раптово, не наростаючи, відразу на повну силу, без тихого рюмсання