Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел

Вона різко видихнула і розтерла долонями обличчя, і Вінфред перестав усміхатися.

— Щось сталося? — занепокоєно запитав він.

Дівчина опустила руки і стомлено подивилася на нього.

— Нічого такого, чесно… Просто день був важким, ще й голова розболілася… — Вона заспокійливо усміхнулася йому і різко видихнула. — Де ж цей проклятий олівець? — собі під носа прошипіла вона, і Шейн мимоволі усміхнувся вказавши їй на голову.

Аніка злегка почервоніла, тоді обмацала пальцями голову і тихо вилаялася, витягуючи олівець із зачіски.

— Чим ти зараз зайнята? — відверто милуючись її рум’яним личком запитав Шейн.

— Та  так, нічого особливого, — роблячи якісь відмітки олівцем, відповіла вона, після чого злегка поморщилась, дивлячись кудись вниз.

Якусь мить вона ще сиділа так, хмурячись, а тоді наче згадала щось. Труснувши головою, Аніка підняла свій погляд на нього і усміхнулася.

— А як минув твій день? Ти зараз вдома?

— Не зовсім… Дещо сталося… Я зараз на вулиці.

— З мокрим волоссям?

Демоноборець тільки після її слів усвідомив, наскільки змерз, і зануривши пальці в волосся на потилиці, переконався в її правоті.

— Схоже на те, — дещо збентежено відповів він.

— Ти ж так простудишся! — він мимоволі усміхнувся у відповідь на її окрик.

— І що тоді? Прийдеш щоб лікувати мене?

— Дзюськи, — приструнила його дівчина. — Будеш сам мучитись вдома від гарячки і нежитю.

— А ти жорстока, — демонстративно потерши рукою центр грудей, промовив Шейн і таки висушив закляттям своє волосся.

Спершу їхня розмова була дещо незграбною, але поступово це змінилося. Він сам не помітив, як розповів їй практично усе. Навіть на Ребеку встиг поскаржитись.

— А що ти думаєш з цього приводу? — вислухавши його розповідь про малюка, запитала дівчина, і Шейн поморщився.

— Це мене злить, — несподівано чесно відповів він. — Хтось вбив цю дитину. Заморив голодом… Мене верне від однієї думки про те, що комусь це зійде з рук.

— Ти ж не думаєш про те, щоб зробити це…

Непідробне хвилювання в її голосі викликало у нього щиру усмішку. Одразу ж захотілося підійти до неї, обійняти, занурити носа в її волосся.

— Я не самогубця, не хвилюйся.

— Повинен бути інший спосіб. Поліція неодмінно відшукає винуватця, — якось невпевнено це прозвучало, і схоже він не зміг приховати своєї реакції, бо дівчина під його поглядом зніяковіла. — Просто їм потрібно більше часу, — опустивши погляд на свої руки додала вона. — А може вони уже щось знайшли. Ти говорив з відповідальним детективом? — Шейн скривився, варто йому було згадати самовдоволену пику Денвера. — Що? Ти його знаєш?

Під несподівано пронизливим поглядом дівчини він мимоволі знітився і кивнув.

— Ми були одногрупниками, — неохоче зізнався він і розтріпав пальцями волосся на потилиці.

— Схоже, стосунки у вас були не дуже…

Шейн мимоволі хмикнув. Це ще м’яко сказано. Вони терпіти одне одного не могли.

— Денвер із тих аристократів, яким хочеться начистити пику за першої ж зустрічі. І це не я сказав, — у відповідь на її здивування, пояснив Шейн. — Так його Міна колись охарактеризувала. Доволі влучно як на мене.

— Тобто, ти з ним не говорив, — підбила підсумки Аніка.

Шейн збентежено поморщився і опустив голову. Не хотілося це визнавати, але Аніка мала рацію. Ребека завжди була непомірно емоційною і нестриманою. Робити щось опираючись тільки на її слова… Якби детективом у цій справі був хтось інший, Шейн давно уже поговорив би з ним і з’ясував усі подробиці, щонайменше для того, щоб заспокоїти колегу.

Згадалася остання зустріч з Денвером і демоноборець мимоволі скривився. Схоже, білобрисий не помилявся, коли говорив, що їхня взаємна неприязнь позначається на роботі.

— До речі, про Міну, — несподівано змінила тему Аніка. — Як давно ви знайомі?

Вінфред від несподіванки здригнувся і здивовано подивився на Аніку.

— Точно, ти ж не пам’ятаєш… Ми закінчили одну старшу школу і були одногрупниками з першого по третій курс. Це завдяки їй ми з тобою познайомились. Ви росли в одному притулку.

— Он як, — Аніка якось дивно відвела погляд. — Жаль, що я не можу пригадати цього. Може, варто навідатися в притулок…

— А це непогана ідея. Там минуло твоє дитинство. Можемо з’їздити туди разом.

Аніка несподівано побіліла і заперечно мотнула головою.

— Не треба… Я попрошу Міну. Думаю, вона зможе більше мені розповісти.

В грудях кольнуло і Шейн злегка нахмурився. Його знову відшили. І все ж, він змусив себе усміхнутися. Зрештою, Аніка мала рацію. Міна могла їй розповісти значно більше про життя в притулку.

****