Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Утім, новини про війни й битви привабили на північ масу забіяк, авантюристів, шукачів пригод й інші неспокійні душі, які шукали здобичі і можливості вижити. Такі тягнулися з усіх кінців світу, навіть із країн таких віддалених, як Цінтра чи Рівія. Утім, перш за все були то громадяни Реданії і Кедвену. Особливо з Кедвену йшли до Ковіру цілі кавалькади вершників — пліткували навіть, що на чолі однієї туди вирушила славетна Етайн, бунтівна непошлюблена дочка кедвенського монарха. У Реданії навіть говорили, що при дворі у Ард Каррайґ народився був замисел анексії північного графства й відриву його від реданської корони. Хтось там навіть почав верещати про необхідність збройної інтервенції.

Утім, Третогор демонстративно заявив, що Північ його не цікавить. Як визнали королівські юристи, тут владним був принцип взаємності — ковірський апанаж не ніс жодних повинностей щодо Корони, але й Корона не виділяла Ковіру допомоги. Тим більше що Ковір про жодну допомогу ніколи не просив.

Тим часом із воєн, що точилися на півночі, Ковір і Повісс вийшли сильнішими й могутнішими. Тоді мало хто про те знав. Але явним сигналом зростання сили Півночі ставав щоразу активніший експорт. Про Ковір десятки років говорили, що єдиним багатством тієї країни є пісок і морська вода. Той дотеп пригадали, коли продукція ковірських гут і солеварень фактично монополізувала світовий ринок скла й солі.

Але хоча сотні людей пили з посуду зі знаком ковірських гут і солили суп повісською сіллю, у людській свідомості то залишався край небувало далекий, недоступний, суворий і неприязний. І перед усім — інший.

У Реданії і Кедвені замість «до всіх дияволів» говорилося «прогнати когось до Повіссу». Як вам у мене не подобається, говорив майстер норовливим учням, то шлях у Ковір вільний. Не буде тут ковірських порядків, кричав професор на жаків, які занадто вже захопилися дискусіями. До Повіссу вали мудрувати, казав рільник до сина, який критикував прадідове рало й підсічно-вогневу систему землеробства.

Кому не подобаються віковічні порядки — гайда до Ковіру!

Адресати тих інвектив почали потроху, помаленьку замислюватися, і скоро зауважили, що шлях до Ковіру й Повіссу і справді ніщо-нічогісінько не заступає. На північ рушила друга хвиля міграції. Як і попередня, хвиля та здебільшого складалася з незадоволених чудаків, які відрізнялися від інших і бажали дивного. Але того разу це не були биті життям і ні до чого не пристосовані авантюристи. Принаймні, не тільки вони.

На північ потягнулися вчені, які вірили у свої теорії, хоча теорії ті називалися нереальними й безумними. Техніки й конструктори, переконані, що незважаючи на існуючу думку все-таки вдасться збудувати сконцептовані вченими машини й спорядження. Чародії, для яких застосування магії для поставлення хвилерізів не було святотатственним приниженням Мистецтва. Купці, для яких перспектива розвитку обігу могла б допомогти розірвати жорсткі, статичні й короткозорі межі ризику. Рільники й фермери, переконані, що навіть із найпоганіших ґрунтів можна зробити поля, які даватимуть врожай, що завжди вдасться вигодувати види тварин, яким цей клімат лише допомагатиме.

На Північ також потягнулися гірники й геологи, для яких суворість диких гір і скель Ковіру давала безпомилковий сигнал, що коли зверху така бідність, то під сподом мусить бути багатство. Бо природа любить рівновагу.

Під сподом було багатство.

Минуло чверть століття — і Ковір видобував стільки корисних копалин, скільки Реданія, Едірн і Кедвен, разом узяті. Видобутком й оброблянням руд Ковір поступався тільки Магакаму, але до Магакаму з Ковіру йшли транспорти з металом, що використовувався для виготовляння сплавів. На Ковір і Повісс припадала чверть світового видобутку самородного срібла, нікелю, олова, свинцю і цинку, половина видобутку самородної міді й мідної руди, три чверті видобутку руди марганцю, хрому, титану й вольфраму і стільки само металів, що виступають виключно у самородній формі: платини, ферроауруму, криобеліту й двімериту.

І понад вісімдесят відсотків світового видобутку золота.

Золота, за яке Ковір і Повісс купували те, що на Півночі не росло й не вигодовувалося. І те, чого Ковір і Повісс не виробляли. Не тому, що не могли чи не вміли. Було невигідно. Ремісник із Ковіру чи Повіссу, син чи онук іммігранта, що прибіг сюди з вузликом за спиною, заробляв тепер вчетверо більше свого конфратера з Реданії чи Темерії.

Ковір торгував і хотів торгувати з усім світом, у дедалі більшому масштабі. Не міг.

Королем Реданії став Радовід ІІІ, якого з Радовідом Великим, його прадідом, поєднувало тільки ім’я — а також хитрість і скупість. Король той, підлабузниками й агіографами званий Сміливим, а усіма іншими — Рудим, зауважив те, чого до нього зауважувати якось ніхто не хотів. Чому з гігантської торгівлі, яку веде Ковір, Реданія не має ані шелягу? Адже Ковір — це тільки нічого не варте графство, лен, малий клейнодик у реданській короні. Саме час, аби ковірський васал почав служити сюзеренові!

Для того випала чудова оказія — Реданія мала прикордонні сутички з Едірном, як завжди йшлося про долину Понтару. Радовід ІІІ був настроєний на збройний наступ і узявся до того готуватися. Увів спеціальний податок на військові цілі, названий понтарською десятиною. Мали його заплатити усі піддані та васали. Всі. Ковірський апанаж також. Рудий потирав руки: десять відсотків від доходу Ковіру — це було щось!

До Понт Ванісу, про який все ще думали, що то мале містечко з дерев’яним гостроколом, вирушили реданські посли. Коли повернулися, передали Радовіду приголомшливі новини.

Понт Ваніс — не містечко. Це величезне місто, літня столиця королівства Ковір, чий володар, король Ґедовій, посилає з нарочним таку відповідь королю Радовіду:

Королівство Ковір не є чиїмсь васалом. Претензії та домагання Третогору є безпідставними й спираються на мертву літеру закону, який ніколи не мав сили. Королі Третогору ніколи не були суверенами володарів Ковіру, бо володарі Ковіру — що легко перевірити по анналах — ніколи не платили Третогору данини, ніколи не виконували службових повинностей і, що найважливіше, ніколи не були запрошувані на державні урочистості. Як і на жодні інші.

Ґедовій, король Ковіру, переказали посли, шкодує, але не може визнати короля Радовіда за сеньйора й сюзерена, а тим більше — сплачувати йому десятину. Також не може зробити цього ніхто з ковірських васалів чи ар’єрвасалів, які підкорюються виключно ковірському сеньйоріату.

Одним словом: хай Третогор не суне свого носа у справи Ковіру, незалежного королівства.

У Рудому здійнявся холодний гнів. Незалежне королівство? Закордон? Добре. Поведемося з Ковіром як із