Подружжя мимоволі - Олена Гуйда

Аргрім

Час – мить, що завмерла між минулим і сьогоденням. Між істеричними, судорожними ривками секундної стрілки.

Здавалося, ще вчора ти був дрібною іскрою вічного полум'я, що злетіла в небо, увібрала в себе всю силу і магію підмісячного світу і причаїлася в новонародженому тілі.

Таким був початок дракона.

Коли тварини не знали страху, а люди ще не ступили землі цього світу. Коли небо освітлювало три місяці, коли в Сірій пустці цвіли сади мигдальних дерев, співали птахи, дзюрчали джерела з чистою водою, народилися перші дракони.

Вона була схожа на сонце, відлита із золота, світла та вогню. Навіть ім'я її стало таким самим світлим – Те, що летить до сонця.

Він навпаки. Його луска була схожа на антрацит, очі – на рідку лаву. Вічне полум'я, чи, як він казав – Чорний вогонь.

Боги випустили у небо дві іскри.

«Тільки дві іскри разом зможуть розпалити вогонь, який дасть початок цілій расі».

Аргрім це пам'ятав.

Спогади поверталися шаленим гірським потоком, наче паводок, що прорвав греблю весною.

Картинки змінювали одна одну, з кожним помахом крил, кожним сонячним зайчиком, спійманим на золоту луску його Лайрелін. Його єдиної.

Це вже було. Сотні життів. Вони завжди знаходили одне одного. Вони виміряли це небо, пролетівши його крило до крила.

Сотні років. Поколінь.

Так само вони летіли не раз, розсікаючи хмари, випльовуючи вогняні стовпи в небо і купаючись у червоних сонячних променях. Все це було.

Скільки часу збігло з того дня? Тоді ще людські королівства були крихітними: кілька сіл, що збилися в купу, а ельфи виходили з Вічного лісу і перетинали півматерика, щоб випити з джерел первородних.

Аргрім пам'ятав. Як він міг забути? Чому згадав тільки зараз, коли зустрівся очима з тією, заради кого б'ється його серце, заради якої він був готовий на все?!

Це істинна пара. Його Лайрелін…

Вона завжди належала йому. А він їй. З того самого дня, як боги випустили в небо дві іскри і вони перетнулися десь на стику світів. Ще тоді вони були пов'язані.

Він завжди летів до неї. Де б вона не була. Її поклик він чув з усіх куточків світу. І завжди він прилітав до неї. Завжди.

І лише одного разу не встиг.

Її поклик, виринувши з глибин пам'яті, різонув по серцю, вирвавши з грудей глухий рик. Той поклик – сповнений болю та відчаю. Він мчав до своєї дракониці, і все одно не встиг.

Аргрім пам'ятав.

Затхлий сморід тліну, диму та мертвизни – запах чорної магії, покликаної знищити все світле, що було в Драконячій імперії. Він пам'ятав чорний туман, що ніби лавина, спускався з гір, поглинаючи мигдальні сади, що простягалися на кілька сотень верст, і залишав по собі пустку. Сіру, мертву, мов згарище, пустку.

І тільки червоні жили лавових потоків, де раніше дзюрчали джерела і річки, розфарбовували порожні сірі землі червоним. Але робили їх ще зловіснішими.

Її рев стих. Замовк, обірвався, приголомшив чорного дракона.

В одну мить. Немов іскра потонула у крижаній воді.

І здавалося, тієї миті його власну душу розірвало на шматки.

Треба було щось робити. Якось зупинити цей кошмар, але Аргриму більше не хотілося нічого робити. Він розумів і звідки чорна імла, що насувається від скель, і чому Лайрелін замовкла. І… хотів замовкнути, як і вона.

Але замість того, він заклав крутий віраж, впав між мигдальних дерев, що все ще пахли медом, і, зібравши всю силу і магію, збудував щит. Він вклав у нього себе всього, сподіваючись виконати свій обов'язок, зупинити темряву, яка прагне поглинути світло.

Його час став вічністю. Вічність болю, що розриває душу розпачем та усвідомленням обов'язку.

Лайрелін вчинила б так само.

Такий їхній обов'язок і їхня ноша.

Вони обидва померли того дня. Вона у джерелі, він – на кордоні із Сірими землями.

Величезний чорний дракон знизив висоту, вибравши одну з гірських вершин, спустився на землю.

Сильні лапи пірнули в сніг, розтопивши його. І тут же поруч плавно опустилася на землю Лайрелін.

Аргріму було важко, майже нестерпно дивитись їй у вічі. Він знав, що вона відчуває біль, сором, але чи зможе зрозуміти? Чи зможе пробачити його за те, що не кинувся до Джерела, незважаючи ні на що?

– Ти теж пригадав? – увірвався у його думки її голос.

Чорний вогонь кивнув, випустивши в два струмені диму з ніздрів.

– Це було кошмарно! – Він відчував не біль, скоріше глухі відлуння поганих спогадів. – І ти не повинен соромитись. Ти вчинив правильно! Головне – було врятувати материк.

Знав би Хранитель, які будуть наслідки… Безкриле покоління. Згаслі іскри. І нещасні дракони.

– Ти пам'ятаєш, хто це… зробив із тобою? – спитав дракон, піднявши погляд на свою драконицю.