Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

— Ти прийшла до влади зовсім недавно, — м'яко мовив король. — А я владарюю вже досить довго. Тому дозволь тобі дещо порадити. Звісно, ти можеш вважати мене диваком, та я гадаю, що іноді, аби не з'їхати з глузду від державних проблем, дуже корисно присвятити весь час тільки собі.

— Я так не можу, — впевнено мовила Насуада. — Я кожної миті мушу думати про перемогу над Галбаторіксом.

— Якщо ти звалишся з ніг, то вже мало чим допоможеш своїм варденам, — сказав Орин. — Ніхто не може жити без відпочинку, до того ж, я не прошу тебе облишити свої справи! Ти можеш, наприклад, вправлятися в стрільбі, виїздити на лови… Гадаєш, для чого мені ця лабораторія? Щоб, попрацювавши тут бодай хвильку, не горлати на своїх підлеглих решту дня!

— Гаразд, я подумаю над твоєю пропозицією, — посміхнулась дівчина, уже шкодуючи, що дарма образила юного короля.

— Це єдине, про що я прошу, — жартома вклонився той.

Насуада неуважно кивнула й визирнула з вікна. Унизу жив своїм буденним життям Аберон, із лементом вуличних торговців, курявою від караванів, що підходили до міської брами, з розпеченим повітрям над глиняними дахами, зі стійким запахом прянощів, із величезною кількістю храмів, а також із ланами, що оточували місто, ніби пелюстки квітки.

Не озираючись, Насуада спитала в Орина:

— Ти вже отримав останні повідомлення з Імперії?

— Авжеж, — підійшов той до вікна.

— І що ти про них думаєш?

— Те, що вони надто непевні, аби робити якісь висновки, — ліниво озвався співрозмовник.

— Утім, інших у нас немає, — нагадала дівчина. — Тому скажи бодай щось, я не буду ставитись до твоїх думок аж надто критично.

— Та що ж тут скажеш? — позіхнув Орин. — Податки зросли, людей женуть до війська, худобу конфісковують… Здається, Галбаторікс збирає проти нас усі свої сили. Утім, як швидко він це зробить і скільки часу піде на нашу мобілізацію, я ще не думав.

— Тиждень? Місяць? А може, цілий рік? — роздратовано спитала Насуада. — Скільки мені чекати?

— Заспокойся, — здивовано зиркнув на неї король. — Твої агенти продовжують поширювати чутки про Ерагона?

— Це вже більше скидається на жарт, але так, продовжують, — відповіла дівчина. — Сподіваюсь, що це спрацює, і коли ми виступимо, то люди, налякані чутками про нашого вершника, самі приєднаються до нас, відкривши брами своїх міст.

— На війні не буває легко, — глибокодумно зауважив король.

— А якщо мобілізувати твій народ? — раптом пожвавилась Насуада. — Вардени б радо приєднались!

— Підняти країну на війну дуже важко, хіба ти не розумієш? — відмахнувся Орин. — Треба переконати дворянство, зробити зброю, зібрати запаси харчів…

— А мені тим часом треба годувати варденів, — нагадала дівчина королю. — Тієї землі, що ти нам дав, уже не вистачає.

— Так, я знаю!

— Але вона в нас буде, — вела далі дівчина, — коли ми почнемо завойовувати Імперію. Звичайно, якщо ти не прагнеш зробити з нас своїх підлеглих. А якщо все-таки хочеш, то нам треба десь жити, гарно вдягатися й нормально їсти. Одним словом, вирішуй, доки вони ще не збунтувалися!

Звісно ж, Оринові страшенно не сподобались Насуадині натяки, які дуже нагадували погрози.

— Твій батько ніколи не послаблював віжки, — кволо мовив він. — Тобі теж слід дотримуватись цієї політики, якщо ти хочеш бути правителем. Якщо ж говорити про все інше, то нам потрібен час, аби приготуватися. Тож зажди ще трішки, гаразд?

— Отже, ти знову даси нам гроші? — ледь стримуючись, аби не вибухнути, спитала Насуада.

— Ні, — здивувався король. — Я дав вам усе що міг.

— Тоді як же нам бути?

— Гадаю, ти сама маєш подбати про свій народ.

— Ну що ж, тоді на все добре, ваша величносте, — глузливо мовила дівчина, присівши в глибокому реверансі. — Сподіваюсь, решта вашого дня буде приємніша за нашу розмову.

Орин буркнув у відповідь щось незрозуміле, а Насуада вилетіла з лабораторії, зачепивши рукавом і перекинувши на долівку якусь пляшчину з хімікатами.

Фарика приєдналась до неї на сходах, і вони разом побігли повз варту до апартаментів Насуади.

ПІДВІШЕНИЙ НА ШВОРЦІ

Люто грюкнувши дверима, Насуада попрямувала до свого столу. Випроставшись у кріслі, вона застигла в розпачі, міркуючи, як його бути далі. Невже, ну невже все пропало?

— Пані, побережіться! — раптом скрикнула Фарика й почала хльоскати по рукаву її сукні якоюсь ганчіркою.

Стривожена дівчина підхопилася з крісла й побачила, як тканина на очах перетворюється на лахміття, залишаючи по собі запах паленого.

— Допоможи мені скинути цю сукню, — гукнула вона до служниці, і та хутко кинулась виконувати наказ, смикаючи вузлики, розстібаючи ґудзики й розпускаючи тугий корсет. Невдовзі Насуада залишилася в одній сорочці.

— Ви часом не обпеклися? — важко дихаючи, спитала Фарика.

— Здається, ні, — відмахнулась дівчина, розглядаючи своє зіпсоване вбрання. — Я облила чимось сукню в тій клятій лабораторії.

Справді, сукню було шкода, бо її з любов'ю виткали жінки-гноми з Дургрімст Інгейтум на день народження Насуади. Це була найгарніша річ в її гардеробі. За теперішньої скрути замовити нову годі було й мріяти. Тож доведеться змиритися.

— Гадаю, не варто втрачати таку гарну річ, — ухопила ножиці Фарика. — Я пообрізаю зіпсоване, і все буде гаразд.

Насуада спохмурніла, гніваючись на власне недбальство, і почала крокувати туди-сюди кімнатою.

— І що ж мені тепер одягати на суд? — спитала вона.

— Може, оту вашу лляну сукню? — сказала радниця.

— Вона, як на мене, занадто проста, щоб з'являтися в ній перед Орином і дворянством.

— Тоді дозвольте мені перекроїти цю сукню, — сказала Фарика. — Гадаю, я впораюсь, і вона стане ще кращою.

— Ні, з цього нічого не вийде, — заперечила дівчина. — Вони ж мене засміють! Мені важко було здобути їхню повагу, будучи вбраною по-королівському, а тепер, коли я виглядатиму, немов жебрачка, годі й мріяти про їхню милість!

— Запевняю вас, що придворні панни ще заздритимуть вашому новому вбранню й наслідуватимуть вас, — озвалася служниця.

Вона хутенько зібрала обрізки й, визирнувши за двері, наказала вартовому потай спалити їх.

— І що б я робила без тебе? — стомлено посміхнулась Насуада.

— Робили б те, що мусили, моя пані, — вклонилася Фарика.

Вбравшись у зелений костюм для полювання, дівчина вирішила закінчити на сьогодні зі справами й допомогти служниці викроїти нову сукню. Попри всю марність затії, це дозволяло зосередитись на невідступних думках. Тож схилившись над столом, обидві жінки впівголоса перемовлялися між собою на різні теми, не забуваючи й про невтішне становище варденів.

— Так, — зітхнула Фарика, — гроші на цьому світі вирішують усе. — Якби ми мали їх удосталь, то просто викупили б у Галбаторікса право на незалежність. Може б, і війни тоді не було…

«Невже я справді