Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

— А ти збираєшся і цей вечір просидіти в хаті?

— Та ні, я просто… — зніяковів Ерагон.

— Ти в Елесмері ось уже три дні, — нагадала Арія, — але й досі нічого не бачив у нашому місті. Та я знаю, що ти завжди цікавився ним. Тож не впирайся.

Хлопець покірно встав із ліжка, і незабаром вони з ельфійкою вже збігали крученими сходами вниз. Уже надворі він почув якийсь гуркіт, і просто перед ним гепнулася згори Сапфіра.

— Я вже тут, — сповістив дракон, анітрохи не забившись.

— Звісно, — відповіла на те Арія. — Хто б сумнівався.

Натомість юнак, який волів побути з ельфійкою наодинці, одразу ж спохмурнів.

Вони мовчки рушили під деревами, поглядаючи, як на гілках спалахують ліхтарі, котрі освітлювали стежку.

Мешканці Елесмери відпочивали по своїх оселях. Кілька з них, сидячи високо на дереві, грали на сопілках, а інші просто насолоджувались чудовим вечором. Один ельф, схрестивши ноги, сидів перед гончарним кругом, на якому поволі з'являвся мистецьки виліплений глечик. Кішка-перевертень Мод лежала поруч, спостерігаючи за цим дійством. Її очі спалахнули сріблом, коли вона побачила Ерагона із Сапфірою. Ельф простежив за її поглядом і кивнув гостям, ні на хвилину не відриваючись від своєї роботи.

Здалеку Ерагон побачив постать, що схилилася над скляною кулею, ворожачи на цьому таємничому пристрої.

— А чим узагалі займаються ельфи? — спитав зачудований юнак. — З чого вони живуть?

— Наше магічне вміння дає нам стільки вільного часу, скільки забажаємо, — стиха озвалась Арія. — Ми не полюємо, не обробляємо землю. Ми вивчаємо тільки ті ремесла, які нам цікаві.

Крізь тунель у кизилових хащах вони ввійшли на подвір'я будинку, який виявився місцевою кузнею. Жінка-ельф, опустивши в полум'я обценьки із затиснутим у них фрагментом кольчуги, роздмухувала іншою рукою ковальські міхи. За якусь мить вона вже гатила по металу великим молотком, викрешуючи цілий сніп іскор.

— Атра естерні оно тхелдуін, — гукнула їй Арія.

Жінка невдоволено обернулася до непроханих гостей, так нічого й не відповівши на привітання королівської доньки. На вигляд вона була значно старшою за решту ельфів, яких довелося бачити Ерагонові.

— Рунон-ельдо, я привела тобі молодого вершника, — проковтнула образу Арія. — Це Ерагон, Убивця Смерка.

— А я чула, що ти загинула, — проскреготіла ковалиха.

— Коли ти востаннє виходила зі своєї кузні? — усміхнулась ельфійка.

— Ти маєш і сама знати, — знов скреготнула та у відповідь. — Це був бенкет на честь літнього сонцестояння, на який ти мене потягла.

— Це ж було бозна-коли!

— Хіба? — ще більше спохмурніла Рунон і згребла в купу вугілля, прикривши його свинцевим щитом. — Ну то й що? Придворна юрба мене дратує, а дурнуваті балачки мені геть нецікаві. Отже, навіщо ти знову тут? Мабуть, хочеш, аби я викувала меча цьому парубкові? Але ж тобі відомо, що я заприсяглася більше не робити зброї для вершників, які вбивали й зраджували!

— Ерагон уже має меча, — зауважила Арія.

Ковалиха здивовано зиркнула на Зарок.

Вона торкнулась яскраво-червоного клинка, придивившись до карбування, й несподівано підняла зброю над головою. Від удару меча невинні обценьки на ковадлі з дзенькотом розлетілися на друзки.

— Зарок, — промимрила Рунон. — Я пригадую тебе.

Вона ніжно тримала зброю, ніби мати свою дитину.

— Схоже, ти анітрохи не змінився з того часу, як я тебе викувала, — продовжувала стара далі. — Усе життя я виготовляла цю зброю, а він прийшов і все знищив. Мечів як не бувало! І Оромисового, і тих, що зберегли родини, які врятувалися від вірдфелів.

— Вірдфелів? — подумки перепитав Ерагон в Арії.

— Так називають клятвопорушників, — пояснила та.

— І ось тепер Зарок повернувся до мене, — нарешті глянула ковалиха на юнака. — З усіх моїх творінь я найменше сподівалася побачити саме його. Як ти зумів заволодіти мечем Морзана?

— Його дав мені Бром, — мовив Ерагон.

— Бром? — замислилась Рунон. — Так, я пригадую Брома. Він благав мене зробити йому меча замість втраченого. Я й хотіла було допомогти, але вже присягла не робити цього, чим дуже його розгнівала. Оромис навіть побився з Бромом, після чого той забрався геть.

— Твій меч добре мені прислужився, Рунон-ельдо, — вислухавши, сказав юнак. — Ним я вбив Смерка.

— Справді? — не дуже й здивувалася ковалиха. — Тоді це дійсно непоганий витвір.

Вклавши Зарок у піхви, вона знехотя повернула його власнику й, зиркнувши на Сапфіру, мовила:

— А-а-а, скулблако! Рада тебе бачити!

— Мені теж приємно познайомитись, Рунон-ельдо, — відгукнувся дракон.

Не питаючи дозволу, стара пошкрябала нігтем луску на Сапфіриному боці й, схвально мотнувши головою, сказала:

— Непоганий колір, не те, що в тих брунатних драконів… Як на мене, мечу вершника мусить відповідати й колір його дракона… Між іншим, з цього панцира можна було б зробити чудовий клинок, але нехай уже…

Ця думка, здається, остаточно виснажила стару, і вона повернулася до своєї кузні.

Ерагон подумав, що було б дуже нечемно завершити розмову на такій негарній ноті, але не міг вигадати спосіб перемінити тему. Аж раптом його увагу привернула лискуча кольчуга. Придивившись уважніше, юнак побачив, що всі її кільця спаяні між собою, а для цього була потрібна неабияка майстерність.

— Я ніколи в житті не бачив такої кольчуги, навіть у гномів, — озвався юнак. — Як тобі вдалося спаяти кожне кільце? Чи не простіше задіяти магію, аніж тяжко працювати?

Даремно він це сказав! Рунон, здавалося, ледь не оскаженіла від такої зухвалості.

— І позбавити себе задоволення?! — вибухнула вона. — Звісно, будь-хто інший вчинив би саме так, як ти кажеш! Але що тоді робити все життя? Як заповнити цей клятий час? Ти знаєш?

— Ні, — похнюпився Ерагон.

— Тоді я скажу тобі, юначе, — прогриміла ковалиха. — Треба займатися тим, що любиш! Коли ж ти можеш отримати все, тільки пробурмотівши якесь там закляття, то мета вже не має значення. Ні, головне для мене — це шлях до мети! Нехай це буде тобі уроком! А тепер ідіть собі! Я вже стомилася від цієї балаканини.

І Рунон знову заходилась порядкувати довкола міхів і ковадла.

— Рунон-ельдо, — сказала на прощання Арія, — не забудь, що я повернуся по тебе в переддень Агаеті Блодхрен.

У відповідь почулось лиш нерозбірливе бурчання.

Супроводжувані лунким брязкотом металу, гості поквапилися кизиловим тунелем до виходу.

— Невже вона робила мечі всім вершникам? — дорогою спитав в ельфійки Ерагон.

— І не тільки їм, — мовила та. — Вона — найвидатніша ковалиха у всьому світі. Я гадала, що вам слід зустрітися.

— Дякую, — щиро відповів Ерагон.

— А вона завжди така безцеремонна? — поцікавилася Сапфіра.

— Завжди, — усміхнулась Арія. — Для неї нічого не важить, окрім її ремесла, і вона не терпить тих, хто їй заважає. Але все це варто