Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Поки Алла, Елінора та Мегга по черзі забирали собі Томена, Маргерія пройшла палатою в танку зі своїм батьком, потім з братом Лорасом. Лицар Квітів був убраний у білий шовк, навколо стану мав паса з золотих троянд, а на киреї — нефритову застібку в подобі тієї ж таки троянди. «Вони могли бути близнюками» — подумала Серсея, спостерігаючи за двійком Тирелів. Пан Лорас був на рік старший за сестру, але мав такі самі великі карі очі, таке саме рясне брунатне волосся, що кучерями спадало на плечі, таку ж білу і гладку, без жодної вади шкіру. «Добрячий висип прищів на мармизах навчив би вас не ламати з себе казна-що.» Лорас був вищий, мав на обличчі кілька кущиків м’якої брунатної порості, а в Маргерії тіло вже набуло звабливих жіночих обрисів, та в іншому вони скидалися одне на одного більше, ніж Серсея з Хайме, і це її теж украй дратувало.
Її власний близнюк перервав її похмурі думки.
— Чи не вшанує ваша милість танком свого білого лицаря?
Вона кинула на нього нищівний погляд.
— Навіщо? Аби ти шарпав мене своїм оцупком? Оце вже ні. Можу дозволити хіба що налити вина. Якщо впораєшся і не розіллєш.
— Такий незграбний каліка, як я? Та де вже мені.
Він віддалився і пішов знову обходити палату. Вино собі вона мусила наливати власноруч.
Серсея також відмовила Мейсові Тирелу, а потім Ланселю. Решта зрозуміла натяк, і ніхто більше не наближався. «Вірні друзі та віддане панство.» Вона не могла довіряти навіть усім західнякам поспіль — а то ж були батькові присяжні слуги та значкові лицарі. Якщо вже її власний дядько змовився з ворогами…
Маргерія саме танцювала з сестрою Аллою, Мегга — з паном Талладом Високим, інша сестра, Елінора, поділяла келих вина з молодим та вродливим Байстрюком Плавня — Аураном Буруном. Королева вже не вперше помічала Буруна — стрункого молодика з сіро-зеленими очима та довгим сріблясто-золотим волоссям. Коли ж вона побачила його вперше, то на пів-удару серця подумала, що з праху повернувся сам Раегар Таргарієн. «То лише волосся, — сказала вона собі. — Де йому рівнятися вродою з Раегаром. Обличчя надто вузьке, і отой серпок на підборідді…» Все ж Веларіони походили від одвічних валірійських родів, і дехто з них мав таке саме сріблясте волосся, як стародавні драконові королі.
Томен повернувся до свого місця пощипати яблучний пиріг. Крісло її дядька стояло порожнє. Королева пошукала його очима і знайшла у кутку за розмовою з сином Мейса Тирела — Гарланом. «Про що б це їм розмовляти?» У Обширі пана Гарлана звали Гартованим і вважали за зразок лицарства, та вона довіряла йому не більше, ніж Маргерії чи Лорасові. Серсея ще не забула золоту монету, яку Кайбурн знайшов під нічним горщиком наглядача в’язниці. «Золота рука Вирію. А Маргерія за мною шпигує.» Коли Сенела з’явилася поруч підлити вина у келих, королева ледве поборола прагнення схопити її за горло і там-таки придушити. «Не смій мені зуби шкірити, зрадлива сучко. Ти благатимеш про милосердя, перш ніж я з тобою скінчу.»
— Вважаю, її милості на сьогодні вина вже досить, — почула вона слова свого брата Хайме.
«Е ні, — подумала королева. — Усього вина світу мало, щоб досидіти оце весілля до кінця.» Вона підвелася так швидко, що ледь не впала; Хайме вхопив її за руку і втримав на місці, але вона вирвалася і гучно ляснула долонями. Музика завмерла, голоси замовкли.
— Пані та панове! — гучно оголосила Серсея. — Якщо буде ваша ласка вийти зі мною надвір, ми разом запалимо свічку на знак союзу Вирію та Кастерлі-на-Скелі, а також нового віку миру та процвітання у Семицарстві!
Башта Правиці стояла темна і покинута, з чорними дірами замість колишніх дубових дверей та віконниць. Але навіть зруйнована і сплюндрована, вона вивищувалася над зовнішнім дворищем. Коли весільні гості потяглися вервечкою з малої трапезної, вони мусили проходити у її тіні. Серсея глянула вгору, побачила зубчасту верхівку башти, яка ніби гризла повний осінній місяць, і на мить замислилася, скільки ж Правиць скількох королів знала ця будівля за своїх господарів упродовж останніх трьох століть.
За півсотні сажнів од башти вона глибоко вдихнула, щоб не паморочилося у голові.
— Пане Галине! Можна починати.
Галин Вогнечарник промовив «Гм-м-м-м» і змахнув смолоскипом, якого тримав. Лучники на мурах напнули луки і надіслали у чорні вікна тузінь палаючих стріл.
Башта видала гучне ухкання, і за пів-удару серця вибухнула зсередини яскравим світлом — червоним, жовтогарячим… і зеленим, зловісним тьмяно-зеленим, кольору жовчі, жаду та вогнечарникових сцянок. «Речовиною» кликали алхіміки те, що простий люд звав «шал-вогнем». П’ятдесят горщиків помістили усередину Башти Правиці разом із сухими колодами, барилами смоли та майже всім земним майном карлика на ім’я Тиріон Ланістер.
Жар зеленого вогню королева відчула навіть там, де стояла. Вогнечарники твердили, що тільки три речі палять жаркіше, ніж їхня речовина: драконове полум’я, вогонь земних надр і літнє сонце. Деякі з панн та паній зойкнули, коли перші язики полум’я з’явилися у вікнах і поповзли зовнішніми стінами, наче довгі зелені мацаки. Інші схвально загукали і проказали здравиці.
«Яка краса, — подумала вона. — Прекраснішим був тільки Джофрі, коли його поклали до моїх рук.» Жоден чоловік не дарував їй такої втіхи, як Джофрі, коли брав до ротика її сосок з молоком.
Томен витріщався на вогні широко розплющеними очима, наляканий не менше, ніж зачарований, доки Маргерія не сказала щось йому на вухо, змусивши засміятися. Дехто з лицарства заходився ставити заклади на те, чи скоро завалиться башта. Князь Галин стояв, мугикаючи про себе і розхитуючись на підборах.
Серсея згадала усіх Правиць Короля, котрих знала упродовж років: Овейна Добромира, Джона Конінгтона, Карлтона Челстеда, Джона Арина, Едарда Старка, свого брата Тиріона. І понад усе — свого батька, князя Тайвина Ланістера. «Усі вони зараз палають тут, — подумала вона, звикаючи до думки. — Вони померли і тепер горять, усі до одного, зі своїми змовами, зрадами та заколотами. Сьогодні — мій день. Це мій замок і моє королівство.»
Башта Правиці раптом застогнала так гучно, що
