Перше Правило Чарівника - Террі Гудкайнд

відмовився від думки залишити її тут з Зеддом і Чейзом, а самому вирушити на пошуки стежки. Він боявся, що не зможе знайти дорогу назад. Краще триматися разом. Він уже почав турбуватися, що не зможе відшукати дорогу до настання темряви. І як тоді врятуватися від гончих серця? Якщо пси нападуть всією зграєю, не допоможе навіть чарівний меч. Чейз сказав, що вони повинні до ночі добратися до драговин. Але не сказав, чому вони можуть служити притулком. Куди не глянь, скрізь було одне і те ж: безкрайнє буре болото і сірі скелети дерев.

Річард побачив зліва від себе дуб. Потім ще кілька дерев. Деякі навіть були покриті листям, темно-зеленим, вологим від туману. Тут вони ще не проїжджали. Річард взяв трохи праворуч, тримаючись краю болота. Він сподівався, що тепер до стежки недалеко.

З кущів, що росли під дубами, за ними стежили мовчазні тіні. Річард сказав собі, що це всього лише гра уяви. Не було ні вітерця, ні шереху, ні звуку. Незважаючи на те, що в цих місцях заблукав б хто завгодно, Річард був злий на себе. Він провідник, і для нього це було непробачно.

Побачивши нарешті стежку, Річард полегшено зітхнув. Вони швидко спішилися і оглянули своїх підопічних. Зедд був все в тому ж стані, але у Чейза принаймні зупинилося кровотеча. Річард не уявляв собі, як їм можна допомогти. Він навіть не знав, втратили вони свідомість від удару або ж їх стан викликано особливою магією кордону? Келен теж цього не знала.

— Як ти думаєш, що нам робити? — Запитала вона.

Річард постарався приховати занепокоєння.

— Чейз сказав, що, якщо ми не доберемося до драговин, до нас доберуться гончі. Якщо ми залишимося тут, чекаючи, поки Зедд з Чейзом прийдуть в себе, нічим хорошим це не закінчиться. Хіба що нас наздоженуть гончі. Наскільки я розумію, у нас є два варіанти: залишити їх тут або взяти з собою. Але я ні за що їх не кину. Давай прив'яжемо їх до сідел і рушимо в сторону драговини.

Келен погодилася. Вони поспішно приступили до роботи. Річард змінив Чейзу пов'язку і злегка промив рану. Туман змінився дрібним дощем. Річард переворушив дорожні мішки і знайшов в них ковдри, загорнуті в непромокальну тканину. Він укутав друзів ковдрами, прикрив тканиною від дощу і перев'язав навхрест мотузкою.

Коли вони закінчили, Келен раптово обняла Річарда і притиснулася до його грудей. Перш ніж він встиг зробити відповідний рух, дівчина вже відскочила в бік.

— Дякую, що врятував мене, — ласкаво сказала вона. — Кордон наводить на мене жах. — Вона безпорадно подивилася на нього. — А якщо нагадаєш мені, що я просила тебе за мною не повертатися, я дам тобі стусана. — Очі її посміхалися з-під опущених він.

— Ні словом. Обіцяю.

Він усміхнувся у відповідь і натягнув їй на голову капюшон, дбайливо прибравши туди волосся. Потім накинув капюшон сам, і вони рушили в путь.

Ліс був абсолютно пустельним. Дощ сочився крізь листя і капав на голови подорожнім. Гілки тягнулися до стежки, як кігті хижого птаха, спраглого схопити вершників і коней. Коні самі намагалися триматися середини стежки і пряли вухами. Тут був такий густий підлісок, що не залишалося ніякої надії звернути в ліс в разі погоні. Келен щільніше загорнулась в плащ. Вибору не залишалося: просуватися можна було тільки по стежці, або вперед, або назад. Але шляху назад не було. Вони їхали вперед весь день до самого вечора.

Сіре світло минаючого дня почало згасати, а вони все ще не доїхали до драговини, і було абсолютно незрозуміло, скільки ще залишалося їхати. З хащі донеслося завивання гончих. У вершників перехопило подих.

Гончі наближалися.

15

Коней вже можна було не пришпорювати. Вони летіли як вітер, і вершники навіть не намагалися стримати їх біг. Коней підганяли завивання гончих серця. З-під копит летіли бризки води і бруду, дощ струмками стікав по змилених боках, але бруд знову налипав коням на ноги і животи. Коні відповідали переляканим іржанням на кожне нове завивання гончих.

Річард пропустив Келен вперед, намагаючись триматися між нею і переслідувачами. Виття долинало здалеку, з боку кордону, але Річард зрозумів, що пси мчать їм навперейми. Зіткнення неминуче, тепер це тільки питання часу. Якби подорожні могли повернути праворуч, подалі від кордону, тоді ще був би шанс відірватися від погоні. Але ліс був занадто густим, через зарості швидко не поскачеш, а зволікання могло вартувати смерті. Залишалася єдина надія — дістатися до драговини перш, ніж їх наздоженуть гончі. Річард поняття не мав, скільки туди їхати і що робити, опинившись на місці. Він знав одне: дістатися необхідно.

Кольори дня поблякли. Наближалася ніч. Холодні дрібні краплі падали Річарду на щоки і, змішавшись з потом, стікали теплими струменями по обличчю. Він дивився на безвольн тіла Зедда і Чейза, які погойдувалися і сподівався, що вони міцно прив'язані до сідел, сподівався, що рани їх безпечні, що незабаром вони прийдуть до тями. Така гонка явно не піде їм на користь. Келен не оглядалася. Вона пригнулась до гриви і пильно дивилася вперед.

Стежка петляла, звертаючи то вправо, то вліво, огинаючи могутні дуби і скелі. Все рідше зустрічалися загиблі дерева. Дуби і клени заступали пишними кронами сіре вечірнє небо. Стало зовсім темно. Гончі наблзилися. Коли вершники в'їхали в сирий кедрівник, стежка раптово пішла під ухил. «Добрий знак, — подумав Річард, — кедр росте на болотах».

Келен зникла за поворотом. Обігнувши групу дерев, Річард побачив, як вона спускається в балку. Незважаючи на туман Річард зауважив, що верхівки дерев розступалися. Похмурі драговиння. Нарешті.

Спустившись по стежці слідом за Келен, Річард відразу ж відчув запах гнилі та сирості. Химерні клапті туману розступалися і зникали при його наближенні. З непролазних хащів долинали різкі крики і ухання. Позаду, вже зовсім близько, долинало завивання гончих серця. З дерев, чиє коріння, більш схоже на чіпкі пазурі, йшло глибоко в воду, звисали ліани. Тонкі, вкриті чахлим листям, вони обвивали все, що могло витримати їх тягар. Здавалося, кожна рослина