Зазирни у мої сни - Максим Іванович Кідрук

Секунд тридцять дивився на них, після чого взявся прокручувати записи. 9 червня… 8 червня… 7 червня… Запитів виявилося небагато (тими днями я мало сидів за ноутбуком), і серед них — жодного мені цікавого. Я поступово дійшов до 31 травня й уже хотів закрити історію, коли раптом наштовхнувся на низку фраз, які ніколи не вводив у Google. Просто не міг уводити.

пошук alvaro llorente 17:57

пошук san juan de la costa firefight 17:44

пошук diego medran san juan de la costa 17:42

пошук diego medran dead 17:41

пошук diego medran 17:41

Розгорнувши нову вкладку, я зайшов у Google та по черзі повторив усі запити. Лише на один — san juan de la costa firefight[41] — сервер видав осмислені результати. Першими йшли кілька раніше переглянутих статей про сутичку між ФБР і наркоторговцями під час операції з вилучення кокаїну в затоці Каліфорнія неподалік мексиканського селища Сан-Хуан-де-ла-Коста. Я пробіг очима ще кілька статей із другої, третьої та четвертої сторінок результатів, але нічого нового не довідався. Решта запитів виводили на Facebook- і Twitter-акаунти два десятки розкиданих по світу людей. Навіть якщо серед результатів і була цінна інформація, я не мав жодного шансу виокремити її з фонового шуму. Попри це у записнику на смартфоні занотував: Дієго Медран, Альваро Льйоренте. Відчував, що імена знадобляться. Потім іще майже годину вивчав історію пошуку. Дійшов аж до 13 березня, та більше нічого не виявив. О пів на четверту я вимкнув ноут, прийняв душ, заварив міцної кави та почав збиратися.

61

Виліт із Відня затримували. Посадку завершили вчасно, проте о 15:20, коли ми вже вирулювали на зліт, літак несподівано зупинився. Пілот по інтеркому оголосив, що виявив незначну несправність і змушений повернутись до термінала для перевірки. Велетенський Boeing 767 незграбно розвернувся та посунув до аеропорту. Було трохи спекотно — система охолодження ще не встигла охолодити нагрітий полудневим сонцем фюзеляж, — і я нишком спостерігав за Тео. Малюк не виглядав утомленим, навпаки — чи не вперше за два тижні він неспокійно крутився в кріслі, з цікавістю визираючи в ілюмінатор. Михалич сидів праворуч від малого, під поясом безпеки, тобто, як і Тео, — пристебнутий. Нам пощастило з місцями — біля вікон, одразу за правим крилом. Лайнер проминув пасажирські термінали й зупинився біля ремонтного ангара. До крила з нашого правого боку підкотив механічний підйомник з одягненим у синю спецівку технічним працівником у металевій люльці. Теодор буквально приклеївся до ілюмінатора. Двигуни затихли, ремонтник зник під крилом і не з’являвся хвилин десять. Зрештою підйомник від’їхав, капітан перепросив за затримку, й Boeing попрямував назад до злітної смуги.

Тео повернувся до мене:

— Що ти слухаєш?

— Джаз. Хочеш дам тобі послухати? — я вийняв і простягнув йому навушник.

Хлопчак кивнув.

— Твоєму дідові дуже подобався джаз.

Я вставив навушник у його ліве вушко.

— Дід Лаврентій?

— Ні. Дід Лаврентій — це мамин тато. У тебе є ще один дідусь… ну… — я не зміг договорити.

— Твій тато? — замість мене доказав малий.

— Ага. Його ім’я Євген. Дід Женя.

— А де зараз дід Женя?

— Я… не знаю. Він пішов. Одного дня він просто пішов від моєї мами — твоєї бабусі Каті. І мені невідомо, де він зараз.

— Так, як ми пішли від мами?

Я збагнув, що прикусив нижню губу лише тоді, коли відчув у роті сталево-кислий присмак крові.

— Десь так. Приблизно…

767-й застиг, вирівнявшись уздовж осі злітної смуги. Салоном прокотилося скрипуче: «Cabin crew, seats for departure[42]». Двигуни заревли, літак затремтів, рвонув уперед. Прискорення м’яко втиснуло моє тіло в крісло. Тео висмикнув навушник із вуха, неначе заспокоюючи, погладив Юаня Михайловича та прикипів до ілюмінатора.

За хвилину лайнер став на крило та почав набирати висоту.

Частина 3

Тепер я знаю, що є примара. Незавершена справа, ось що.

Салман Рушді. Сатанинські вірші

Shine bright like a diamond…

Rihanna. Diamonds

62

Шасі широкофюзеляжного літака «Австрійських Авіаліній» торкнулись асфальтового покриття злітно-посадкової смуги 33L у міжнародному аеропорті імені Тарґуда Маршалла[43] о 20:05 за східноамериканським часом. Незважаючи на формальну приписку аеропорту до американської столиці, він обслуговував і Вашингтон, і Балтимор, причому був розташований значно ближче до останнього. Посадка пройшла м’яко — ні хмари, ні вітер не заважали. Торкаючись головами, ми з Тео визирали крізь ілюмінатор. Занурене в оранжеву імлу призахідне сонце вкривало позолотою вигнуті в різні боки «лапи» терміналів А та В. Попід довжелезними скляними будівлями стояло сім чи вісім синьо-червоних Boeing 737 компанії Southwest Airlines[44]. Наш лайнер загальмував, розвернувся та потягся на північний схід. Він проминув термінали C та D, крунув на північний захід і через хвилину зупинився навпроти одного з вільних ґейтів міжнародного термінала Е.

Під час десятигодинного перельоту я трохи поспав. Тео, на відміну від мене, за майже двадцять годин у дорозі ні на мить не склепив очей. Стоячи в черзі перед лінією паспортного контролю, малюк позіхав і тицявся носом мені в ногу.

— Втомився?

Хлопчак заперечно мотнув головою. А потім, подивившись на затиснутого під пахвою плюшевого коалу, сказав:

— Юань утомився.

«Отже, таки втомився».

Ми без проблем пройшли паспортний контроль і митницю, за чверть години забрали багаж і о 20:50 опинилися в залі прильотів термінала Е. Там на нас чекала Ліза Джин Торнтон.

Американка помітила мене першою та помахала рукою. Я махнув у відповідь і попрямував до неї.

— Вітаю! Як почуваєтесь? Як подорож?

На ній була синя приталена блузка, вузька чорна спідниця до колін і чорні балетки.

— Нормально, — кисло відповів я.

Ліза перевела погляд на Теодора й, посміхнувшись, нахилилась.

— Привіт! — простягнула руку, але Тео, заплющивши очі та скулившись, заховався за моєю ногою. Ліза випросталась. — У вас чудовий малий. Як він?

— Краще, ніж очікував. Зважаючи на те, що він витримав два тижні тому, й на те, що ми вже майже добу в дорозі.

— Ходімо, — жінка повела нас за собою. Перед виходом із термінала Ліза Торнтон подала мені невеликий, завбільшки з коробку для компакт-диска яскраво-оранжевий картонний пакунок із написом AT&T. — Це вам.

— Що це?

— Американська сім-карта.

Кивнувши, я взяв пакунок. Передаючи, Ліза затримала його на мить довше, ніж це того потребувало.

— Я рада, що ви приїхали, — сказала вона.

63

На одному з рівнів велетенської багаторівневої стоянки, що підпирала аеропорт імені Тарґуда Маршалла із заходу, біля масивного Chevrolet Suburban чорного кольору піджидав Ґарет Джонсон. Чоловік привітався зі мною за руку, зміряв зацікавленим поглядом