Мої сімейні обставини - Анна Лерой

— У мене був курс історії магії і початкових ритуалів, — починаю пояснювати я, і Ф'юрін тут же перебиває:

— Ти ж з коледжу алхіміків? Тоді не дивно. Я впевнений, що викладала ритуали моя тітонька Ерула Калита, отака сива бабуся з командним голосом. Їй вже давно за сімдесят, але студенти її бояться і сьогодні. Предки, я і сам ці ритуали напам'ять тільки через неї пам'ятаю!

— Так, саме вона — Ерула Калита, — я киваю і, сама того не очікуючи, втягуюся в розмову. Коли я використовувала обряд, то багато в чому імпровізувала. Тепер же мені цікаво, як оцінить мої дії інша людина.

Ф’юрін в моїх очах поступово набуває рис. Предки! У нас навіть спільні знайомі є, не тільки інтереси. Це вже не просто чоловік на дорогому авто, непроханий наречений, проблемний і божевільний оберіг. До цього моменту я навряд пам'ятала його обличчя і мало що знала про нього, крім невиразних спогадів з минулого і зовсім ідіотського діалогу в поїзді. Зараз в світлі західного сонця він виглядає по-іншому: більш відкритий вираз обличчя, його риси менш гострі, ніж мені запам'яталися, зовсім інший погляд — поманливий, зацікавлений, оцінюючий.

— Так, відразу мені скажи, — він чеше вказівним пальцем злегка задовгий ніс. — Сексом в повному розумінні цього слова ми з тобою не займалися, адже так? — і, дочекавшись мого кивка, він продовжує: — З кров'ю все ясно, я знайшов подряпини у себе на ребрах. Це ти правильно: залишити мітку там, де не відразу побачать інші. Якщо сексу не було, то в якості вологи і спраги можна використовувати... Слину?

— І сльози.

— Ага, сходиться, — загинає він пальці. — Тоді «плоть віддана тобі»...

— Все-таки довелося залізти тобі в штани, — насилу стримую я посмішку.

— Предки, мені хочеться почервоніти, як це було в мої п'ятнадцять, — ховає погляд Ф’юрін і фиркає: — Чого ти так дивуєшься, хлопці теж хвилюються! Перший поцілунок і все таке... Ми з Даллі більше сміялися, ніж обіймались...

— Твоя дружина? — я чую в його голосі сумні ноти — те, як він згадує жіноче ім'я.

— Так, сороча хвороба, — морщиться Ф'юрін. — Не дивлячись на всі настої, вона протрималася всього сімнадцять днів.

— Співчуваю.

— Біль все ще зі мною, — він прикладає долоню до грудей. — Хоча він більше не має наді мною влади. Я вирішив знову жити... Але геть смуток і печаль! Як тільки я вибрав бути живим, твій дядько ледь не задушив мене: назад делегацію відправили в вашому жахливому чудовиську, яке має дивну назву «вагона вищого рівня комфортабельності для особливих гостей».

— Так, є такий, — я нерозумно хихикаю, тому що пам'ятаю цей жахливий вагон — задушливий і оздоблений оксамитом.

— Ти вже не виглядаєш блідою як смерть, — раптово Ф’юрін подається вперед, розглядаючи мене. Від пильної уваги мені стає незатишно, я поправляю складки важкої розкішної, але задушливої і вузької сукні. У кімнаті дуже жарко для такого вбрання.

— Але, якщо я пам’ятаю правильно, ти не хотіла зі мною зв'язуватися.

— І зараз не хочу, — я чесно відповідаю йому.

— Тоді тобі не можна було підписувати той договір, — хмуриться Ф’юрін. — Вистачило і того, то ти сама нас зв'язала по стародавньому обряду. Повернути таке було б складно, але можливо. А зараз…

— У мене не було вибору, — продовження бесіди мені не подобається. Я відвертаюсь до вікна. Сонце вже сховалося за горизонтом, але його останні промені підсвічують важкі хмари, які заволокли небо. Тепер ясно, чому мені настільки душно, що навіть паморочиться голова.

— Зрозуміло, — повільно промовляє Ф’юрін, і мені зовсім не хочеться знати, що саме він чув і бачив, що встиг проаналізувати і дізнатися. Мені цікавіші темні небеса, але все одно я здригаюся, коли він згадує Аміра. — А твій брат вельми діяльний молодий чоловік. Хоча мені не імпонує ця різкість. Згоден, іноді, щоб побудувати щось нове, потрібно зрівняти з землею старе. Але такі ігри з майбутнім безлічі людей, які проживають на цих землях, ще нікого не доводили до добра. Коли ми з ним сьогодні зустрілися, я думав, що в першу чергу Амір Віктор Флейм зажадає розірвати договір про шлюб... Всім відомо, що ти його підписала не за власною волею…

— Але він не зажадав, — шепочу я, щосили зосереджуючись на червоній плямі біля самого горизонту — то останні західні промені.

— Так, ти права, — Ф’юрін киває. — Його перше запитання було про митні збори. Здається, тебе це не дивує.

— Ми встигли переговорити з Аміром, — затинаючись я вимовляю ім'я брата. — Він домігся, чого хотів. Сьогодні він став справжнім господарем цих земель: змінив оточення, відправив мене заміж, отримав відмінну фінансову підтримку в твоєму обличчі, відсторонив Левіса від справ, дискредитував нашого дядька. Хіба це не на благо роду і земель?

— Можливо…

— А навіть якщо він і запитав би, наш шлюб не анулювати, — нагадую я.

— Але ти б знала, що він хотів для тебе іншого, — Ф’юрін каже мені те, на що я мала необережність сподіватися ще годину назад. Я дрібно киваю головою:

— Так і є. І нам справді не розлучитися, — кажу я своєму чоловікові і притискаюся лобом до скла. Може, хоча б воно трохи охолодить киплячий вміст моєї голови. О, Предки, пора зізнатися хоча б самій собі, що у мене є чоловік!