Бенкет круків - Джордж Мартін

«Ще один повернувся». Люди кажуть, це знак особливої прихильності затонулого бога. Багато хто з жерців час до часу когось і втопить, навіть Тарл Тричі-Затонулий, якого вважали колись настільки святим, аж обрали коронувати короля. А от Ейрон Грейджой — жодного разу. Він-бо Мокрочубий, який бачив водяні палати самого бога й повернувся, щоб розповісти про це.

— Ти потонув і повернувся. Мертве не вмирає.

— А повстає,— хлопець жахливо закашлявся, й далі вивергаючи воду.— Повстає знову...

Кожне слова давалося йому з болем, але так повелося на світі: щоб жити, людина має боротися.

— Повстає знову,— Емонд нетвердо зіп'явся на ноги.— Дужче. Й міцніше.

— Відтепер ти належиш богові,— мовив до нього Ейрон.

Затонулі оточили хлопця, й усі по черзі буцнули його кулаком і поцілували, вітаючи у своєму братстві. Один з них допоміг хлопцю вбратися в пістряву синьо-сіро-зелену хламиду. Інший вручив прибитого водою дрючка.

— Відтепер ти належиш морю, і море тебе озброїло,— сказав Ейрон.— Ми ж молимося за те, щоб ти міцно тримав свого дрючка, здіймаючи його проти всіх ворогів нашого бога.

І лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали за дійством з сідел.

— Ви теж хочете затонути, мілорди?

Спарр прокашлявся.

— Я вже тонув ще хлопчаком,— сказав він,— і мій син також — у день своїх іменин.

Ейрон пирхнув. Те, що Стефаріона та Спарра віддали затонулому богу одразу по народженню, він сумнівів не мав. Але він знав, як це робиться: немовля на мить занурюють у ночви з морською водою, так що й голівка заледве намокне. Не дивно, що залізних звоювали,— тих залізних, які, було, владарювали повсюди, де чути плюскіт хвиль.

— Це не справжнє потоплення,— мовив Ейрон до вершників.— Той, хто не вмирає, не має надії повстати з мертвих. Навіщо ж ви прийшли, як не для того, щоб довести свою віру?

— Вас шукає син лорда Ґорольда,— Спарр указав на юнака в червоному плащі.— Має новини.

На вигляд хлопцеві можна було дати не більш як шістнадцять років.

— Ага, і котрий це? — поцікавився Ейрон.

— Ґормонд. Ґормонд Гудбразер, з ласки мілорда.

— Це ласки затонулого бога маємо ми всі шукати. Ти тонув, Ґормонде Гудбразер?

— На свої іменини, Мокрочубий... Батько послав мене розшукати вас і привести до нього. Хоче вас бачити.

— Ось я стою. Нехай лорд Ґорольд приходить і милується,— Ейрон узяв у Руса шкіряний бурдюк, щойно наповнений водою з моря. Витягнувши корок, жрець зробив ковток.

— Я маю доправити вас у фортецю,— наполягав юний Ґормонд, так і сидячи на коні.

«Боїться злізти, щоб чобіт не замочити».

— Мене божа робота чекає.

Ейрон Грейджой — пророк. І не терпітиме, щоб дрібні лорди командували ним, мов якимсь невільником.

— До Ґорольда прилетів птах,— мовив Спарр.

— Птах від мейстра, з Пайку,— підтвердив Ґормонд.

Чорні слова на чорних крилах.

— Круки літають і над сіллю, і над скелями. Якщо новини стосуються мене, кажіть тут.

— Наші новини призначені тільки для твоїх вух, Мокрочубий,— мовив Спарр.— Про такі справи я в присутності інших не говоритиму.

— Ці інші — мої затонулі, божі слуги, як і я. Від них я секретів не маю, так само як від бога, на березі чийого святого моря я стою.

Вершники обмінялися поглядами.

— Скажіть йому,— велів Спарр, і юнак у червоному плащі зібрався на мужності.

— Король помер,— сказав він прямо. Два коротенькі слова, та щойно він їх зронив, здригнулося море.

У Вестеросі було нині чотири королі, та Ейрону не довелося перепитувати, про якого саме йшлося. Залізними островами правив Балон Грейджой, і ніхто інший. «Король помер. Як таке може бути?» Ейрон бачив старшого брата заледве місяць тому, коли повернувся на Залізні острови після набігу на Скелясте узбережжя. За той час, що жрець був відсутній, Балонове сиве волосся майже побіліло, та й плечі згорбилися ще більше звідтоді, як відпливли довгі лодії. Але хворим король зовсім не здавався.

Ейрон Грейджой будував своє життя на двох могутніх стовпах. Але один з тих стовпів завалили два коротенькі слова. «Мені лишається хіба затонулий бог. Нехай зробить мене міцним і невтомним, як море».

— Розкажіть мені про братову смерть.

— Його світлість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на камінні.

Кріпость Грейджоїв стояла на відокремленому мису — її фортеці й вежі збудовані були на масивних кам'яних стовпах, що стриміли з моря. Єднали Пайк мости — арочні мости з різьбленого каменю та хиткі перегони з дерев'яних дощок, скріплених конопляною линвою.

— Він у шторм упав? — запитав Ейрон.

— Так,— мовив юнак,— у шторм.

— Це бог штормів скинув його вниз,— заявив жрець. Уже тисячу тисяч років море й небо ведуть ненастанну війну. З моря прийшли залізні, з моря вони добували собі на харч рибу — добували навіть посеред зими, та шторми приносили хіба горе та смуток.— Брат мій Балон знову підніс нас, чим і викликав гнів бога штормів. Але нині він бенкетує у водяних палатах затонулого бога, а всі його забаганки виконують русалки. І нам тепер докінчувати його величну справу, бо ми лишаємося на цьому сухому й сумному падолі,— він знову закоркував бурдюк.— Я поговорю з твоїм лордом-батьком. Далеко звідси до Молоторогу?

— Шість льє. Ви можете сісти в сідло до мене.

— Один скаче швидше за двох. Дай мені свого коня, і затонулий бог благословить тебе.

— Візьми мого коня, Мокрочубий,— запропонував Стефаріон Спарр.

— Ні. Його міцніший. Коня, хлопче.

Юнак на мить завагався, але зліз і передав повіддя Мокрочубому. Ейрон поставив у стремено чорну босу ступню та стрибнув у сідло. Він не любив коней: це істоти з царини, які тільки роблять чоловіків слабшими,— але їхати верхи вимагала необхідність. Чорні слова на чорних крилах. У морі вже зароджувався шторм, Ейрон уже чув його у хвилях, а шторми приносять хіба лихо.

— Зустрінемося в Ріннєвищі під вежею лорда Мерліна,— мовив він до своїх затонулих, розвертаючи коня.

Дорога була нерівна — пагорби, ліси та скелясті ущелини, а стежина під копитами — зовсім вузька, та ще й частенько зникала зовсім. Велика Весь — це найбільший із Залізних островів, такий великий, що маєтки деяких лордів не стояли на березі священного моря. Ґорольд Гудбразер був одним