Вовки Кальї: Темна вежа V - Стівен Кінг

– Вам усім відомо, хто я такий, – мовив він, стискаючи в руках стовбур древнього червонястого пера. – Я Тіан Джефордс, син Люка, чоловік Залії Гунік. У нас з нею п’ятеро дітей, дві пари близнюків і одинак.

Зала тихо загомоніла: люди, певно, обмінювалися словами про те, як пощастило Тіану і Залії з Аароном. Тіан дочекався, поки гамір вщухне.

– Все своє життя я прожив у Кальї. Я ділив з вами кхеф, і ви ділили свій зі мною. А тепер послухайте, що я скажу, будь ласка.

– Просимо, сей, – забурмотіли вони. Ця відповідь була загальноприйнятою, не більше, проте Тіана вона підбадьорила.

– До нас їдуть Вовки, – сказав він. – Цю новину я почув від Енді. За тридцять днів від повні до повні вони будуть тут.

Знову тихий гомін. Тіан почув нотки переляку й обурення, але не подиву. Що-що, а поширювати новини Енді вмів бездоганно.

– Навіть ті з нас, хто вміє трохи читати і писати, не мають паперу, на якому можна було б писати, – вів далі Тіан, – тож я не можу сказати вам напевно, коли вони з’являлися тут востаннє. Записів немає, лише усні перекази. Я знаю, що тоді я був ще зовсім малий, тож давніше, ніж двадцять років тому…

– Двадцять чотири, – промовив чийсь голос із глибини залу.

– Ні, двадцять три, – заперечив голос ближче до передньої частини. Підвівся Ройбен Кавера, пухкий чоловічок з круглим, завжди радісним і доброзичливим обличчям. Втім, зараз від радісного виразу не лишилося й сліду, обличчя виражало лише тривогу. – Вони забрали Рут, мою сестру, чуйте.

Із зали долинуло бурмотіння – так чоловіки, що скупчилися на лавах, висловлювали свою згоду. Вони могли б розсістися, але натомість вирішили сидіти пліч-о-пліч. Часом у незручності є своя зручність, подумав Тіан.

– Коли вони з’явились, ми гралися під великою сосною на передньому подвір’ї, – розповів Ройбен. – Відтоді я щороку робив на тому дереві насічку. Навіть після того, як сестру повернули, я не припинив їх робити. Там двадцять три мітки, отже, двадцять три роки. – Сказавши це, він сів.

– Двадцять три чи двадцять чотири – не має значення, – відповів Тіан. – Ті, хто за останньої появи тут Вовків, був дітьми, відтоді виросли і самі народили дітей. Ми зібрали непоганий урожай для тих вилупків. Урожай дітей. – Він зробив паузу, даючи чоловікам змогу самотужки дійти до наступної думки, перш ніж сам вимовить її вголос. – Звісно, якщо ми їм дозволимо. Якщо дозволимо Вовкам забрати наших дітей до Краю грому і потім повернути нам рунтів, пусті оболонки.

– А що ще, в біса, ми можемо вдіяти? – прокричав чоловік, що сидів на одній з середніх лав. – Вони ж не люди! – Ці слова викликали всезагальний (і жалюгідний) гомін згоди.

Поправляючи темно-синю мантію на кістлявих плечах, підвівся один з манні. Обвів усіх присутніх злющим поглядом. Божевільними його очі не були, проте Тіану здалося, що в них немає навіть проблиску здорового глузду.

– Послухайте, що скажу я, – почав манні.

– Просимо, сей. – З повагою, але стримано. Побачити манні в селі було великою рідкістю, а тут їх зібралося цілих восьмеро. Тіана тішило те, що вони прийшли. Коли вже щось могло означати, що справа смертельно серйозна, то це присутність манні.

Двері Зали зібрань прочинилися, і всередину прослизнув ще один чоловік, у довгому чорному пальті. Чоловік зі шрамом на лобі. Жоден з присутніх його не помітив, включаючи Тіана. Увага всіх була прикута до манні.

– Послухайте, що каже Книга манні: «Коли Янгол смерті пролетів над Ейжипом, він убив первістка в кожному домі, де одвірок не був обмазаний кров’ю жертовного ягняти». Так мовить Книга.

– Слава Книзі! – виголосила решта присутніх манні.

– Можливо, нам слід вчинити так само, – вів далі речник манні. Його голос був спокійний, проте на лобі шалено пульсувала жилка. – Можливо, наступні тридцять днів треба всіляко розважати малих, влаштувати їм свято, а тоді зробити так, щоб вони поснули, і випустити їхню кров у сиру землю. Якщо Вовки схочуть, нехай забирають з собою на схід трупи.

– Ти несповна розуму, – зневажливо пирхнув Беніто Кеш, мало не сміючись. – Ти і все твоє кодло. Ми не вбиватимемо своїх дітей!

– А хіба тим, хто повертаються, не краще бути мертвими? – відрізав манні. – Великі, ні до чого не здатні руїни! Порожні оболонки!

– Усе це так, але як же їхні братики й сестрички? – спитав Воун Айзенгарт. – Адже Вовки забирають лише одне з близнюків, і вам це добре відомо.

Підвівся другий манні, з шовковистою білою бородою, що спадала йому на груди. Перший сів. Старий бородань (його звали Хенчик) обвів усіх присутніх чоловіків поглядом і зиркнув на Тіана.

– Юначе, ти тримаєш перо. Можна, я скажу?

Тіан кивнув, щоб той продовжував. Для початку непогано. Нехай оглянуть коробку, в якій опинилися, обдивляться всі її закутні. Він був упевнений: вони побачать, що врешті-решт є лише два виходи – дозволити Вовкам забрати по дитині з кожної пари близнят, які ще не дозріли статево (як це й відбувалося завжди), або чинити їм опір. Проте, щоб це збагнути, чоловіки мали зрозуміти, що решта можливих виходів – глухі кути.

Старигань заговорив терпляче. Навіть сумно.

– Так, на перший погляд це жахливо. Але, сеї, подумайте про таке: якщо Вовки прийдуть і побачать, що в нас більше нема дітей, то вони можуть дати нам спокій назавше.

– Еге ж, можуть, – промимрив один з дрібних землевласників, якого звали Хорхе Естрада. – А можуть і не дати. Манні-сей, невже ви ладні вбити всіх дітей у місті через те, що може бути?

Натовпом пробіг схвальний гомін. З лави підвівся ще один дрібний фермер, Ґерет Стронг. Його мопсяче обличчя виражало лють, великими пальцями він тримався за пояс.

– Краще вже тоді нас усіх повбивати, – сказав він. – І дітей, і дорослих.

Зачувши цю відповідь, манні не обурився. Решта темно-синіх мантій довкола нього теж зберігала спокій.

– Це лише один з можливих виходів, – мовив старий. – Ми пропонуємо його лише на випадок, якщо інші захочуть його обговорювати. – І він сів.

– Я точно не схочу, – сказав Ґерет Стронг. – Це те саме, що відрізати собі голову, аби не голитися. Почуйте, що я кажу.

Пролунав сміх і кілька вигуків