Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Океанський хижак підштовхнув нас ближче до берега, а сам став своєрідним бар’єром між нами та «Дівою».

Якщо ми не виберемося з води, то помремо від переохолодження. А це означає, що доведеться кинути виклик Західному Острову.

— Прямуйте до землі, — я ледве дихаю, тож не можу крикнути голосно. Силкуюся знову: — Йдіть до берега!

Мої найстрашніші сни збуваються.

Відчуваю, як океан поглинає мене, стискає в залізних обіймах, та я відбиваюся. Відкинувши страх, щосили гребу вперед, стараючись не дивитися на мертві тіла навколо. Ледь не захлинаюся, коли бачу Райнса, що лежить на бочці — його очі на наполовину обгорілому обличчі втупилися в мене пустим поглядом.

Стільки смертей на моїй совісті… Моя пихатість убила їх усіх.

Згодом я помічаю уламки недалеко від берега, тож імовірно, що ті, кому вдалося вижити, вже прямують до найближчої печери на Острові. Бронн та Ґрейс повинні бути серед них. Мусять бути.

А тоді я бачу її — «Діву», що поволі прямує до Острова; навіть здалека видно, наскільки вона понівечена. Можливо, вона й не знищена дощенту, як «Мститель», однак у такому стані вона далеко не зайде. А це означає, що мій батько зі своїм екіпажем направляться до Восьмого Острова, щоб полагодити корабель.

Направляться саме туди, де — я певна — знаходяться мої друзі.

XXI

Береги Восьмого Острова іскряться — здається, що на піску розсипані діаманти, які засліплюють сяйвом, простягаючись аж до дюнного лісу. Там розкинулися джунглями пісколюби, за якими гори із засніженими вершинами заступають обрій.

Я неймовірно виснажена, налякана, у синцях і подряпинах — однак насолоджуюся красою цієї місцини.

Я розпласталася на пляжі, зануривши руки в пісок. Піщинки такі крихітні й мерехтливі, що нагадують скалки переливчастого скла, вони ніжно торкаються шкіри — і мої руки аж тремтять від хвилювання.

Далі я біжу по лісу, і мене охоплює дивне відчуття — ніби я знаю, куди прямую. Я не зупиняюся, щоб осмислити це — не маю часу, — просто йду стежиною, яка мала б привести мене туди, куди згодом прийде мій батько.

Силкуюся не думати про решту членів екіпажу «Мстителя». Я бачила, що декотрі з тих, хто вижив, видиралися вгору по пісках, і перед тим, як їх покинути, я запевнилася, що вони в нормі. Я не дивилася на тіла, які винесло на берег ще до того, як я ступила на землю, — хвилі виштовхнули їх швидше, ніж я допливла. Я впевнена, що Бронн і Ґрейс живі — вони ковані зі сталі. А Гарлі? Її ніщо не зупинить, це вже точно. А що з Аною? Мене охоплює паніка та вина, тож біжу ще швидше. Я мушу знайти їх до того, як мене випередить батько.

Ліс не менш чарівний, ніж пляж. З товстих дюн виростають трави, схожі на бамбук; ними грається ніжний вітерець, і вони ніби танцюють з переливчастим звуком. Земля вкрита пишним килимом листви, і крізь пісок квіти пускають паростки — не знаю їхніх назв, одначе всі вони неймовірно красиві. Коли знову пускаюся в біг, мелодія вітру перетворюється на моторошний гул, і в голові клубочиться думка, що вражаючі пісколюби можуть слугувати хижим звірям надійним укриттям. Я досі не натрапляла на диких тварин, однак знаю, що вони десь поряд — чула шурхіт, коли ці створіння тікали, побачивши, що я наближаюся.

Мій погляд зачіпається за рослину яскраво-блакитного кольору — і я різко зупиняюся. Я вже проходила повз неї, це точно. Важко дихаючи, я оглядаюся довкола — і моє серце враз завмирає, адже я впізнаю цю місцевість. Ліворуч від мене — вигнута рослина пісколюба; попереду — тростина, переламана навпіл, на яку я натрапила, ідучи цим самим шляхом.

Як я могла пройтися по колу? Я точно йшла тільки вперед… Та коли я знову минаю знайомий килим листви, то аж скрикую від розчарування. У мене немає часу ходити колами!

Полишивши цю стежину, я змінюю напрям і йду через трави, біжу до печери, проте досить швидко помічаю, як стихає шурхіт хвиль, що б’ються об берег, як усе слабшає аромат солі. Я рухаюся в протилежному від води напрямку.

Я добре орієнтуюся у просторі. Тут щось таки відбувається. Але я не покину своїх друзів, тож пришвидшуюсь і біжу з останніх сил, груди вже палають вогнем, а ноги підкошуються.

Продираюся крізь густі хащі — й нарешті бачу п’ять дерев’яних хиж, ідеально захованих у лісовій глушині. Я невимовно втомлена.

Мене оглушає хвиля кришталево-чистого усвідомлення — я таки дісталася туди, де повинна бути. На галявині повітря солодше, аромати гостріші, а світло ясніше. Картина ніби знайома, та одночасно незвична — наче фрагмент забутого сну. Тут я не відчуваю небезпеки, натомість приходить такий жаданий спокій.

Я мовби у трансі, спершу й не помічаю, як у найближчій хижі відчиняються двері — і звідти виходить жінка з шаллю на голові.

Її спина сутула, час поборознив обличчя зморшками — жінка помітно в літах, однак в її опалових очах грають вогники, і коли вона впивається в мене поглядом, я бачу мудрість в її очах.

Вона бліда, така бліда, що й не скажеш, коли вона востаннє бачила сонце — мабуть, тоді ж, коли її сиве скуйовджене волосся бачило гребеня. Я впізнаю її, хоч і не мала б, і на якусь мить мені віднімає мову. А тоді беру себе в руки.

— Прошу, допоможіть! Мені потрібно дістатися до пляжу, — та ці слова вже й не потрібні. Будь-які слова зараз зайві.

Вона підносить кістлявого пальця до губ, а тоді вказує на мене і кивком запрошує підійти ближче.

Вона чекала на мене.

Хоч мені напевне не варто довіряти незнайомцям, однак все це здається таким природним і правильним… Жінка із розумінням усміхається мені, розвертається і, накульгуючи, повертається до хижі. Трохи провагавшись, я йду за нею.

Хижа наскрізь пропахла землею, вогкістю і ще якимсь незнайомим мені огидним запахом. У кутку палає невеличке вогнище; над ним кипить казанок. Старенька, похитуючись, підходить до нього, знімає і наливає його вміст у два бруднющих горнятка, а тоді простягає мені одне.

Це вариво тхне важким солодкавим ароматом, і я не надто рвуся піднести його до губ, однак жінка заохочує мене жестом руки. Глибоко вдихнувши, я вливаю у горло прогірклу рідину.

Після неї залишається бридкий післясмак, але по тілу притьмом