Острови шторму та смутку. Гадюка - Бекс Хоган

Тоді я з притиском проводжу лезом по своїй долоні, і моя кров стікає у воду.

Відчуваю, як у мені вирує магія, як вона тече по моїх венах. Темрява моєї душі низько вклоняється їй, і вони, поєднавшись, перетворюються на таку небезпечну силу, що мені перехоплює подих.

Я вчуваю приглушений гул, що лунає звідкись із глибини, а поверхня води пузириться. Я озираюся навкруги, щоб зрозуміти, чи хтось іще це помічає, однак всі надто заклопотані — щосили тримаються за нитку життя.

Вгамувавши вихор своїх думок, я уважно прислухаюся. Знову чую цей звук, і моє серце калатає несамовито. Це — звук пробудження океану. Не можу пояснити, звідки я це знаю. Просто знаю.

Я підбігаю до Ґрейс, вона саме допомагає Ані латати дірки.

— Зараз щось буде!

Ґрейс здивовано дивиться на мене:

— Що буде?

Їй досить одного погляду, щоб зрозуміти, про що я. Вона піднімається і хапає мене за руки.

— Що ти зробила?! — Ґрейс нажахана, а я ж думала, вона зрадіє так само, як і я.

Тепер ми добре його чуємо — лиховісний розкотистий гук шириться водою. Обидва екіпажі враз припиняють бій, оцінюючи нову загрозу. Небо темніє, скупчуються дивні хмари, що застилають сонце, океанські птахи з криком здіймаються вгору. Повітря стає морозним, ніби його поцілувала зима, а вітер шаленіє. Буря грається кораблями, наче дерев’яними трісками.

Я знову, мов зачарована, вдивляюсь у море.

— Вони тут!

Ґрейс міцно притискає мене до себе, одночасно прив’язуючись канатом до борту, і викрикує:

— Готуйтеся до зіткнення!

Ніхто не встигає і слова зронити, як між двома кораблями з води виривається величезне створіння. Корабель хитається, і палубу заливає водою, коли хижак струшує із себе океанські окови, тягнучись у небесну далечінь, вперше за стільки століть смакуючи свіже повітря. За мить він видає такий потужний гортанний крик, що весь екіпаж затуляє вуха.

Я вперше бачу таке створіння — вкрите чорним лискучим пір’ям, воно більше навіть за «Діву». По його спині й аж до кінчика довжелезного хвоста, що зникає глибоко у воді, тягнуться смертоносні плавці. Голову прикрашає дзьоб — такий величезний, що міг би проковтнути океан. Зуби істоти легко перекусять найтовстішу кістку, а глибоко посаджені очі, здається, бачили геть усе. Хижак із розмахом розгортає велетенські перетинчасті крила, забувши про два кораблі-комашки, що десь унизу зіщулилися зі страху.

Звідусіль лунають верески, накази і благання, але я на них не зважаю, лиш тулюся ближче до Ґрейс та зачудовано дивлюся на океанського хижака.

— Вони направду існують! — промовляє Ґрейс, її голос тремтить у благоговійнім страху. — Ти викликала одного з них.

Я вже бачила схожий вираз обличчя — коли на мене так дивився Томас, я відчула сором. А що тепер? Зараз я пишаюся. Я розбудила водяного хижака — і відчуття сили запаморочує.

А тоді з води з’являється другий хижак, вітаючи свого побратима. Наш корабель відкидає ще далі, наче морську піну, і цього разу удар об воду завдає «Мстителю» серйозних ушкоджень.

Мене кидає у тривожний дрож. Якщо вони знищать нас швидше, ніж мого батька, я даремно їх тут зібрала.

Я пробую звернутися до водяних хижаків, наказую їм атакувати лише «Діву». Але вони не реагують, аніскілечки не зважають на мої невмілі спроби керувати.

І потроху мене осяює: я все неправильно зрозуміла, і навіть тексти, які я читала, говорили неправду.

Хижаки не зброя — якби вони були нею, я оволоділа б ними так само вміло, як мечем. Насправді вони такі ж дикі та первозданні, як магія, що тече по моїх венах — вільні й некеровані. Недосяжні для мене.

Що ж я накоїла?

— У корпусі пробоїна! Ми йдемо під воду! — вигукує Ана, і в її голосі вперше лунає страх. — Чекаю наказів, Капітанко!

Я відводжу погляд від цих глибоководних хижаків.

— Тримаймося на плаву якомога довше!

Вона ствердно киває, проте я певна, що нам не протриматися. Ще трохи — і корабель потоне.

Стріляє гармата — з таким пронизливим свистом, що я аж завиваю від болю у вухах.

Ґрейс кидає на мене несамовитий погляд:

— Що з тобою?

— Це ми у них стріляли? — я ледве вимовляю слова.

— Ні! — до нас приєднався Бронн, — це був Адлер!

Я хапаю Бронна за руку, щоб хоч трохи заспокоїтися. Я цього не очікувала. Схоже на те, що існує якийсь зв’язок між мною та хижаками — моя лють вдихнула в них життя, і тепер ми пов’язані. Якщо вони прийшли на мій поклик, нас поєднує життя і смерть. А ще — біль.

Я й гадки не мала, що використання магії матиме свою ціну. Мене так вабила її сила, що я не встигла прояснити, чим доведеться заплатити.

А тепер розумію.

Океанським хижакам — так само, як і мені — більше не до снаги зносити біль, тож вони шлють Адлеру власну, ефективнішу відповідь на його атаку.

Потік огненної води навсебіч струменить із їхніх пащек шаленим вихором. Ми пірнаємо, щоб захиститися, і я відчуваю на своєму одязі пекельні краплі, чую крики тих, на кого потрапила кислотна отрута. Люди стрибають у воду, намагаючись змити отруту, але це неможливо. Їхня шкіра облазить — і вони помирають у муках.

Їхня жахлива смерть — моїх рук діло.

Оглушена почуттям провини, мовби в тумані, я помічаю, що «Діва» відступає якраз тоді, коли океанський хижак тріпоче чотирма крильми, силуючись злетіти в повітря. Завдяки нашому зв’язку я знаю: його мало обходить наша битва, обов’язок чи моральність. Його цікавить лише свобода. Він виривається з океану — і ми бачимо довгі ноги з кігтями. Гігантські пазури чіпляються за «Мстителя», і коли він відштовхується від води, то піднімає із собою наш корабель.

Я хапаюся за все, що потрапляє мені до рук, аби лише не випасти, а хижак летить собі незграбно, розсікаючи повітря. І перед тим, як впасти назад у воду — перший політ виявляється невдалим — після довгої сплячки крила ще слабкі, — він трощить «Мстителя».

На місці корабля зостаються самі уламки, і я хапаюся за дерев’яні дошки, що тримають мене на плаву, із жахом розглядаючи побоїще, яке сама ж влаштувала.

— Бронне! Ґрейс!

Я шукаю їх поглядом, але не можу знайти; гукаю знову і знову, але ніхто не відкликається.

Та до мене долинають голоси інших членів екіпажу, які з усієї сили стараються втриматися на плаву в цих крижаних водах,