Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Чи правда, що ти зараз князь Ботлик?

— Принаймні на слові. Гарен загинув у Калин-Копі — один з болотних чортів поцілив його отруйною стрілою. Та я ні над чим не владарюю. Коли мій батько заперечив право Воронячого Ока на Морекамінний Престол, той потопив його і змусив моїх дядьків принести собі присягу на вірність. Ба навіть тоді він віддав половину батькових земель Залізянцеві. Князь Витяг першим зігнув коліна і проголосив його королем.

Дім Витяг мав велику силу на Пайку. Аша спробувала не показати свого розпачу.

— Витяг ніколи не мав мужності твого батька.

— Твій дядько його купив, — відповів Тріс. — «Тиша» повернулася з повним черевом скарбів. Коштовні обладунки, перли, смарагди та рубіни, сафіри завбільшки з яйце, мішки монет такі важкі, що жодна людина не підніме… Вороняче Око купує собі друзів з обох рук. Князем Ботликом зараз кличе себе мій дядько Гермунд; він править у Княж-Пристані як вірний слуга твого дядька.

— Лише ти є законним князем Ботликом, — запевнила його Аша. — Щойно я всядуся на Морекамінний Престол, землі твого батька будуть тобі повернуті.

— Якщо хочеш. Мені воно байдуже. Ти така прегарна у місячному сяйві, Ашо. Прекрасна доросла жінка. А я ж пам’ятаю тебе кощавим дівчиськом з мармизою в прищах.

«Заколодило їх усіх на тих прищах, абощо?»

— Я теж усе пам’ятаю.

«Хоча і не з такою ніжністю, як ти.» З п’яти хлопчиків, яких мати привезла на Пайк для виховання після того, як Нед Старк забрав її останнього живого сина в заручники, Тріс був найближчий до Аші за віком. Він не був першим хлопчиськом, якого вона поцілувала, але першим, хто розплутав поворозки її шкірянки і просунув досередини спітнілу руку — помацати пуп’янки грудей.

«Я б йому дозволила і більше, якби він був сміливіший.» Перший жіночий розквіт застукав її на війні та розбурхав бажання, але і перед тим Аша мала цікавість до таких речей. «Він був під рукою, мого віку, охочий до розваг, оце і все… і ще місячна кров.» І все ж вона назвала ці дурощі коханням, і називала доти, доки Тріс не завів пісню про дітей, яких вона йому народить: щонайменше тузінь синів, а до них кілька дочок.

— Я не хочу тузінь синів! — відповіла вона з огидою. — Я хочу пригод!

А невдовзі за їхньою грою їх застукав маестер Квален, і юного Трістіфера Ботлика відіслали на Чорноплив.

— Я писав тобі листи, — сказав він, — та маестер Джозеран їх не надсилав. Якось я дав срібного оленя весляреві на торговельній галері, котра йшла до Княж-Пристані. Він обіцяв передати мого листа тобі просто в руки.

— Твій весляр тебе надурив і викинув листа в море.

— Я цього і боявся. Твоїх листів мені теж не передавали.

«Бо я жодного не написала.» Насправді Аші аж полегшало, коли Тріса відіслали — від його незграбного мацання на неї вже нападала нудьга. Та кому ж сподобається таке почути?

— Аерон Мокрочуб скликає король-віче. Ти прийдеш? Віддаси голос за мене?

— Я з тобою піду куди завгодно, але… князь Чорноплив каже, що це король-віче — небезпечна дурість. Вважає, що твій дядько просто нападе і уб’є всіх, як колись Уррон.

«Йому стане безумства і на таке, хто б казав.»

— Йому не стане сили.

— Ти не знаєш його сили. Він збирає людей на Пайку. Косовид з Косача привів йому двадцять лодій, Гостропикий Джон Мрав — ще тузінь. Ліворукий Лукас Кидь теж там із ними. А ще Гарен Напівгиней, Рудий Весляр, Кемет Пайк-Байстрюк, Родрік Вільнородний, Торвольд Бурозуб…

— Не надто впливове товариство. — Аша знала їх, усіх до одного. — Діти дружин з солі, онуки робів. Кидь… ти знаєш гасло їхнього дому?

— «Хай всі нас зневажають», — відповів Тріс, — та якщо вони тебе упіймають у оті їхні тенета, смерть твоя буде не менш певною, ніж від рук драконовладців. Але є дещо гірше. Вороняче Око притяг із собою зі сходу різних чудовиськ… і чаклунів теж.

— Дядьо завжди плекав прихильність до потвор та блазнів, — мовила Аша. — А панотець його за те сварив. Ну то нехай чаклуни викликають своїх богів — Мокрочуб покличе наших і всіх потопить. Отже, Трістіфере, я матиму твій голос на король-вічі?

— Ти матимеш усього мене. Я твій на віки вічні, Ашо. Я готовий одружитися з тобою. Твоя пані матінка дала свою згоду.

Аша придушила стогін. «Ти б моєї згоди спершу спитав… хоча відповідь тобі б не сподобалася.»

— Я тепер не другий син, — правив він далі. — Я законний князь Ботлик, ти сама сказала. А ти…

— Хто я така — вирішиться на Старому Вику. Трісе, ми більше не малі діти, які похапцем мацають один одного в намаганні вгадати, що і куди. Тобі здається, ніби ти хочеш зі мною одружитися. Та насправді не хочеш.

— Хочу. Ти мені ввижаєшся у снах та мріях. І ніхто інший. Присягаюся кістками Нагги, Ашо: я ніколи не торкався іншої жінки.

— То йди торкнися… однієї, двох, десятьох. Я торкалася стількох чоловіків, що вже не порахую. Декого вустами, більшість — сокирою.

Вона віддала свою цноту в шістнадцять років вродливому білявому жегляреві з лисенійської торговельної галери. Той тямив лише шість слів посполитою мовою, одним з яких було «вграю!» — саме те, що вона сподівалася почути. Опісля Аші стало глузду піти до ворожбитки, яка навчила її робити місячний узвар, щоб не виріс живіт.

Ботлик блимнув очима, наче не розуміючи, що почув.

— Ти… я гадав, ти почекаєш. Чому ж?… — Він потер вуста долонею. — Ашо, тебе хтось змусив?

— О, так змусив, що я на ньому аж сорочку розірвала. Слово тобі даю — зі мною одружуватися не варто. Ти милий парубійко, завжди таким був… але я геть не мила дівчинка. Якби ми одружилися, ти б скоро мене зненавидів.

— Ніколи! Ашо, я так страждаю по тобі…

Та вона вже досить наслухалася. Хвора мати, вбитий батько, чумні дядьки — жінці досить і меншого, щоб голова обертом пішла. Бракувало їй лише закоханого цуценяти!

— Знайди собі хвойду, Трісе. Вони вміють полегшити такі страждання.

— Я б ніколи… — Трістіфер затрусив головою. — Ти і я, Ашо… нам