Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Ти пересунув мій камінь! — пролунав голос.

— Я зробив це зі суто академічного інтересу, — пояснив, вставляючи руки у відгалуження Лоґрусу. — Не варто так перейматися. Це ти, Джасро? Я...

Угорі знову загуркотіло, спочатку не дуже голосно, але звук посилювався.

— Пропоную угоду, — сказав я. — Ти відкликаєш бурю, а я обіцяю більше не пересувати жодних маркерів.

І знову пролунав сміх, а ревіння бурі стало ще гучнішим.

— Надто пізно, — почув я. — Надто пізно для тебе. Хіба що ти значно крутіший, аніж виглядаєш.

Та пішов ти під три чорти! У двобої не завжди перемагає сильніший; хороші хлопці мають узяти гору хоча б тому, що їм іще треба писати мемуари. Я взявся рухати відгалуженнями Лоґрусу вздовж нематеріальності маски, аж доки не знайшов сполучну ланку, отвір, що вів аж до джерела цієї проекції. Тоді вдарив, наче кинджалом, а насправді чимось на кшталт електричного розряду, влупив по тому незнаному, що керувало маскою.

Лемент. Маска здулася, буря згорнулась, а я вже знову був на ногах і щодуху втікав звідти. Не хотів залишатися тут тієї миті, коли оте, по чому я вдарив, оговтається, бо воно може просто зруйнувати це місце.

Я мав вибір: зрізати шлях крізь Тінь чи шукати інших, швидших шляхів відступу. Якщо чаклун повисне на моїх п’ятах, коли я пересуватимуся Тінями, він зможе мене переслідувати. Тому я витягнув свої Козирі й перетасував їх, відшукуючи Рендома. Саме обігнув ще одне джерело пари на шляху, і мені хоч як, а довелося б зупинитися, бо далі тунель звужувався настільки, що простувати ним ставало неможливо.

Контакт відбувся майже без затримки. Але навіть коли зображення стало чітким, я відчував, як щось промацує місцевість навколо. Був упевнений, що це моя Немезида в синій масці розшукує мене.

Але я вже чітко бачив Рендома. Він сидів перед своєю ударною установкою, з паличками в руках. Відклавши їх убік, звівся на ноги.

— Майже вчасно, — сказав і простягнув мені руку.

Витягнувши руку назустріч, я відчув, як щось мчить на мене. Наші пальці зустрілись, і я зробив крок уперед. І тут на мене наче впала гігантська хвиля.

Я опинився в Амбері, у музичній кімнаті палацу. Рендом роззявив рота, збираючись мовити ще щось, але не встиг: водоспад квітів затопив нас.

Змахуючи зі сорочки фіалки на грудях, Рендом подивився на мене:

— Переконаний, краще б тобі сказати це словами.

4

Портрет художників, протилежні наміри, температура спадає... Сонячний день у розпалі, ми переполуднували в кафе й простуємо крізь невеличкий парк. Довгі паузи та односкладові репліки свідчать про те, що не все так добре з лініями спілкування — вони натягнуті, мов струни... Садова лава, сідаємо, дивимося на клумби з квітами; душі, тіла, слова, думки — усе одне до одного.

— Гаразд, Мерлю. Перемога за тобою, — промовляє вона.

— Не знаю, про що ти, Джуліє.

— Не прикидайся. Мені потрібна відверта відповідь, от і все.

— На яке запитання?

— Те місце, куди ти повів мене з пляжу, тоді, вночі... Що то за місце?

— Це... вважай, що це був сон.

— Лайно собаче! — Вона розвертається обличчям до мене, і мені доводиться дивитися в розлючені очі, не виказуючи жодних емоцій. — Я поверталася на той пляж кілька разів, шукала шлях, яким ти мене провів. Там нема печери. Там нічого нема! Куди все поділося? Що це все означає?

— Можливо, припливна хвиля накотилась і...

— Мерлю! Ти що, вважаєш мене цілковитою дурепою? Цього маршруту, яким ми ходили, на мапах немає. Ніхто ніколи не чув про такі місця. Вони неможливі з географічного погляду. Змінювався час, змінювалися пори року. Єдине пояснення — це було надприродне, або паранормальне явище, називай як хочеш. Що то було? Маєш пояснити мені, і ти це знаєш. Що було? Куди ти мене водив?

Скошую погляд, дивлюся кудись удалину.

— Я... не можу сказати.

— Не можеш?! Чому?

— Я... — що міг сказати? Річ була не лише в тому, що моя розповідь про Тіні порушить, а можливо, й зруйнує її картину реальності. Головна проблема полягала в тому, що тоді мені довелося б пояснити, звідки я все це знаю, а отже, розповісти їй, хто я такий, звідки я, що я таке — а я боявся про це їй розповідати. Казав собі, що така відвертість покладе край нашим стосункам, так само, як настане їм край, якщо не розповідатиму нічого. А якщо наш роман мав хоч як закінчитись, я вважав, що буде краще, коли вона нічого не знатиме про цей бік мого життя. Згодом, коли минуло багато часу, я знайшов пояснення своїй поведінці: насправді, не хотів дати їй відповіді, яких вона так прагнула, бо не був готовий їй довіритися. Та й узагалі нікому не збирався довірятись аж настільки, аби розкритися, хто я насправді. Якби був знайомий з нею довше, якби узнав її краще... якби минув, скажімо, ще рік... можливо, я б і відповів їй. Не знаю. Ми ніколи не говорили з нею про кохання, хоча, напевне, це слово мало спадати їй на думку, як іноді воно спадало на гадку мені. Вважаю, я не кохав її настільки, аби довіритись їй; а потім було вже пізно. От тому я й відповів їй так, як відповів: — Я не можу тобі сказати.

— Ти маєш якусь силу, якою не хочеш ділитися.

— Можеш сформулювати і так.

— Я зроблю все, що ти скажеш, поклянуся, чим хочеш.

— Джуліє, я маю свої причини.

Вона підхоплюється з лави, руки в боки:

— І навіть причини свої не хочеш пояснити?

Я лише хитаю заперечливо головою.

— Самотній той світ, у якому ти живеш, чарівнику, якщо не пускаєш до нього навіть тих, хто тебе кохає.

Наразі мені здається, що вона просто хапається за останній шанс видобути з мене відповідь. Я збираю в кулак усю свою впертість.

— Нічого такого я не казав.

— Тобі й не треба казати. Твоє мовчання сказало все замість тебе. Якщо ти знаєш і шлях до пекла, можеш забиратися туди! Прощавай!

— Джуліє, не...

Вона не хоче мене чути. Натюрморт із квітами...

Я прокидаюся. Ніч. Осінній вітер за вікном. Сновидіння. Суть життя, кров життя, що тече