Ерагон - Крістофер Паоліні
— То ми більше не будемо битись щовечора? — перепитав хлопець.
— Так легко ти не відкараскаєшся! — зареготав старий. — Але сьогодні ми можемо розслабитись.
Бром стомлено витер чоло.
— Хіба що згодом тобі доведеться битися з яким ельфом, — замислився він. — Ось тоді буде справді непереливки. Адже вони, як і будь-хто з магічних істот на зразок дракона, значно сильніші за людину. І найслабший із ельфів легко тебе переможе, не кажучи вже про разаків.
— А можна зробити якось так, щоб зрівняти наші сили? — спитав Ерагон, сідаючи поруч із Сапфірою.
— Ти добре бився, — ніби між іншим сказала вона.
— Є кілька способів, — і собі присів Бром, — але наразі жоден із них нам не підходить. Магія дозволяє вразити будь-кого, хто слабший за тебе. Тож залишається сподіватись на Сапфірину допомогу або просто на щасливий випадок… Узагалі, затям собі, що, коли до магії вдаються згадані істоти, на людину чекає смерть.
— А як битися за допомогою магії? — спитав Ерагон.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, наприклад, на мене напав Смерк, — пожвавішав юнак. — Як протистояти його закляттям? Я знаю, що більшість із них починають діяти, щойно їх вимовиш, тож відбитися від них буде напрочуд важко. Але якщо мені пощастить, як я можу знешкодити магічні дії? Мабуть, треба знати про них наперед?
Замислившись, Ерагон притих.
— Я не можу збагнути, як це робиться, — провадив він далі. — Той, хто нападає першим, завжди перемагає?
— Те, про що ти питаєш, — зітхнув Бром, — називається «поєдинком чаклунів». Маю тобі сказати, що це вельми небезпечна річ. Невже ти не зрозумів, як Галбаторіксу пощастило розбити вершників?
— Я ніколи про це не думав, — зізнався Ерагон.
— Існувало кілька способів, — пояснив старий. — Але Галбаторікс умів читати думки, тож скористався тільки одним. Хитрість полягає в ТОМУ, Що поєдинок чаклунів вимагає, аби обидва учасники дотримувались певних правил. Жоден із них не може розпочати бій, аж доки суперник не проб’ється до свідомості свого ворога. Звісно, Галбаторікс цим і скористався.
— А навіщо чекати? — здивувалась Сапфіра. — Доки ворог думає, на нього слід напасти.
Ерагон повторив драконове питання вголос.
— Ні, це неправильно, — заперечив Бром. — Якби я зненацька використав проти когось магію, то безперечно б уразив суперника, але він усе одно встиг би мені відповісти. Тому ніхто не атакує аж до того часу, доки суперник не підготується.
— А що відбувається потім? — поцікавився Ерагон.
— Коли ти проник у голову ворога, тобі неважко його випередити, — знизав плечима старий. — Але навіть за такої переваги можна програти, не вміючи захищатися від заклять.
Бром повагом закурив люльку.
— Для цього потрібна швидка реакція, — продовжував він. — Аби захиститися, слід визначити природу закляття. Якщо це жар, то чекай спеки, вогню чи блискавки. І тільки зрозумівши природу, закляття можна знешкодити. Наприклад, остудити повітря чи загасити вогонь.
— Якось дуже вже складно, — озвався Ерагон.
— Аякже, — відказав Бром, запихкавши люлькою. — Буває й таке, що оком не встигнеш зморгнути, а ти вже мрець. Для того, щоб не загинути на самому початку бою, треба мати багато енергії й бути напрочуд спритним. Трохи пізніше я всьому тебе навчу. А до того раджу оминати чаклунські поєдинки десятою дорогою. Зрозумів?
Ерагон приречено кивнув.
У нетрях Драс-Леони
Мандрівники пообідали у Фасалофті, невеличкому селищі на березі озера. Ця чарівна місцина лежала на мальовничому пагорбі. Коли вони смакували страви у великій залі постоялого двору, Ерагон напружено дослухався до балачок за сусідніми столами. На щастя, жодних пліток про себе та Сапфіру він не почув.
За останні два дні дорога помітно погіршала й тепер нагадувала битий шлях. Колеса возів та підкуті залізом копита обернули її на непролазне болото. На шляху дедалі частіше зустрічалися подорожні, тож Сапфірі знову довелося ховатись, наздоганяючи друзів уночі.
Близько тижня вони мандрували вздовж берега озера Леона на південь. Ерагонові здавалося, що вони вже ніколи не оминуть цю водойму, тому юнак неабияк зрадів, почувши від людей, яких вони зустріли, що до Драс-Леони залишилось зовсім небагато.
Наступного дня хлопець прокинувся рано. Його аж трусило від думки про те, що невдовзі вони наздоженуть разаків.
— Будь обережний, — застерегла його Сапфіра. — У них можуть бути шпигуни, які стежать за мандрівниками, схожими на вас.
— Ми спробуємо не привертати до себе уваги, — заспокоїв її хлопець.
— Я не про це, — не відступав дракон. — Просто тепер я не захищу тебе, як тоді, коли це було з ургалами. Я перебуватиму надто далеко, щоб допомогти. До того ж, маневрувати на вузьких вуличках, які ти так любиш, я не зможу. Тож нехай головує Бром, гадаю, йому стане глузду не втрапити в ще якусь халепу.
— Гаразд, — спохмурнів юнак.
— Ну, а далі? — спитала Сапфіра. — Підеш до варденів? Коли знищите разаків, старий, мабуть, потягне тебе саме до них. Гадаю, це правильне рішення, бо Галбаторікс буде розлючений смертю своїх посланців і знову почне тебе шукати.
— Я не збираюсь присвячувати життя боротьбі з імперією! — обурився Ерагон. — Жити треба не для того, аби ходити стежками війни! Та ми ще поговоримо про це, коли я знищу разаків.
— Не будь такий самовпевнений, — озвалась Сапфіра, відлітаючи до своєї схованки.
Тепер на шляху постійно метушилися галасливі селяни, захаращуючи його своїми возами. Бром із Ерагоном час від часу мусили стримувати коней, перечікуючи весь цей гармидер.
Далеке місто в ранковому мареві мандрівники помітили ще здалеку, от тільки дістатися до нього їм пощастило не так скоро. На відміну від Тейрма, зведеного за чітким планом, Драс-Леона була заплутаним лабіринтом вуличок, які безладно розбігалися берегом озера Леона. Обшарпані будиночки тулилися одне до одного в середмісті, а центр було обнесено брудно-жовтим муром, обмазаним глиною.
За кілька миль на схід височіла скеляста гора. Вона велетенським списом упивалася в небеса, скидаючись на химерний корабель, що приплив із нічних жахіть. А ще вона нагадувала уламок кістяка самої матінки-землі.
«Це Хелгрінд, — тицьнув на гору Бром. — Важко сказати, чому Драс-Леону збудували саме тут, адже це недобра, неспокійна місцина… Насамперед ми спробуємо дістатись до центру.»
Під’їхавши ближче, Ерагон помітив, що найвищою спорудою в місті був собор, який грізно здіймався над муром. Він ніби повторював склепіння Хелгрінда, особливо тоді, коли на його шпилі падало світло.
— Кому тут поклоняються? — здивувався юнак.
— Тутешні люди спрямовують свої молитви до Хелгрінда, — скривився Бром. — Це жорстока
